Річниця від Дня народження Олександра Довженка: цікаві факти про митця

Олександр Довженко – один з найвідоміших українських письменників і режисерів, доля якого нерозривно пов’язана з Новою Каховкою.  Його режисерська діяльність залишила величезний слід в українському кіно. Ми знаємо Довженка завдяки таким фільмам як “Звенигора” (1927), “Арсенал” (1929), “Земля” (1930). І це тільки початок його кар’єри.

Сьогодні, 10 вересня,  у  день народження Олександра Петровича, пропонуємо  вам цікаві факти з його біографії та деякі цитати класика.

Олександр Довженко народився в досить бідній сім’ї, яка є дуже яскравим прикладом поганого життя села в той час. Грамотним у родині був лише дідусь Саші. Варто зазначити, що з 14 дітей вижило лише двоє: Саша і його сестра. При тому, що вони були далеко не найбіднішими в селі.

Коли Довженко був вже дорослим, він вирішує спробувати свої сили в Академії мистецтв, але дуже швидко кидає її. Його режисерська діяльність почалася тільки в 1926 році в Одесі. А в СРСР про нього вперше заговорили в 1928 році після фільму «Звенигора». І вже в 1930 році Довженко зняв фільм “Земля”, який став відомим не тільки на батьківщині, але й далеко за її межами.
Варто відзначити, що Довженко завжди дуже багато готувався до нових зйомок. Перед кожним  новим фільмом режисер не один місяць вивчав історію, і все що пов’язано з майбутньою кінокартиною.

Але під час Другої світової і після Довженко почав потрапляти під дуже жорстку цензуру. Наприклад, фільм “Мічурін” переробили до невпізнання, а «Прощай, Америко!» взагалі заборонили, і фільм пролежав в архіві близько 45 років і його показали тільки в 1995 році.

Починаючи із 1951 року письменник неодноразово відвідував наш край, спостерігаючи за будівництвом Каховської ГЕС й народженням нового штучного моря.

В останні роки, коли здоров’я вже підводило Довженка, він займався написанням сценаріїв і навчав молодих режисерів.

Джерело 


Цитати Олександра Довженка

Чого я хочу? Що мені треба? Роботи. Я хочу роботи. І трохи радості. Я матиму роботу і не матиму радості. Я не можу радуватися, коли навколо мене людям погано. Мені соромно, так соромно, ніби я винен, що люде бідні, погано одягнені, невлаштовані і перевтомлені. Ніби я обдурив їх, чогось їм набрехав і витягаю з них жили, ніби я одняв у них свята, і спокій, і лагідну вдачу і зробив їх нещасливими… Герої вони чи ні? Герої. Більш – дважди, стонажди герої і страстотерпці.

По своїй натурі я не можу, не вмію бути вдоволеним. Я з нещасливими, з бідними, з невлаштованими. Я помічав се за собою завжди. Очевидно, се від моєї невгамовної уяви і од якихось житейських стародавніх травм. …Світова війна закінчилась атомною бомбою. Я хочу працювати. І хочу вірити до смерті, що не потрібні будуть уже людству танки, і гармати, і весь оцей смітник атавістичних дурниць, всі оці пам’ятники великим вбивцям і їх коням і готтентотські почесті снайперам, маршалам… Що буде мир. Що не потрібні будуть герої-мученики.

(з щоденникових записів,1945)

Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним, – це Україна (…) Де ж рождатися, де плодитися дезертирам, як не у нас? Де рости слабкодухим і запроданцям, як не у нас?

(«Зачарована Десна»)

Якщо вибирати між красою і правдою, я вибираю красу. У ній більш глибокої істини, ніж у одній лише голій правді. Істинне тільки те, що прекрасне. І коли ми не постигнемо краси, ми ніколи не зрозуміємо правди ні в минулому, ні в сучаснім, ні в майбутньому. Краса нас всьому учить. Ся проста істина лишилася, проте, не признаною, особливо ворогами високих мислей і почуттів. Краса – верховний учитель. Доказ цьому мистецтво – малярі, скульптори, архітектори, поети. Що б нам лишилося од Риму, од Ренесансу, коли б їх не було? У всьому людському я хочу шукати красу, себто істину.

(з щоденникових записів, 1944 р.)

 Світ огидний і страшний. Планетарне безумство цілком очевидне, коли дивлюсь підряд коробок двадцять хроніки-кіно, німецької, нашої, англійської і американської. Все як на долоні. Вся розтерзана, споганена земля…

(з щоденникових записів, 1945 р.)

— За що ми б’ємося? За що умираємо? — Голос Кравчини затремтів од глибоко напруженого хвилювання, і хвилювання передавалось бійцям. — Вороги наші б’ються за особисті багатства, за владу над нашою землею. Наші друзі воюють за мир, і лад, і радості багатого, щасливого життя своїх країн і здивовано питаються один у одного по кабінетах: за що ж бо бореться українська радянська людина? За стільки, мов, доларів або марок, як німецький, чи не за стільки? За стільки гектарів землі, як Гітлер обіцяє кожному солдату? Ні, не за стільки, брати. Ми б’ємось за те, чому нема ціни у всьому світі, — за Батьківщину.

(«Україна в огні»)

Бог в людинi. Вiн є або немає. Але повна його вiдсутнiсть – се великий крок назад i вниз. В майбутньому люде прийдуть до нього. Не до попа, звичайно, не до приходу. До божественного в собi. До прекрасного. До безсмертного. I тодi не буде гнiтючої сiрої нудьги, звiрожорстокого, тупого i скучного, безрадiсного будня.

(з щоденникових записів)

Чому всі правителі так ненавидять всіх, хто проти війни принципово? Тому, що всі вони раби атавістичних інерцій. Попробуйте сказати голосно проти війни — і зразу суд за аморальність. Отже, війна моральна.

 

Я люблю Нову Каховку. Люблю Дніпро – велику річку мого народу, чисте ласкаве повітря, ясне небо і широту у всьому. І стриманність в пейзажі, і величавий спокій. І ніде мені не хотілося би так жити, як тут, на чудесному березі, ніде і ніколи я не пройнявся так любов’ю до людей, як тут. Каховка, де колись, у минулому столітті, батракував ще молодий мій батько, стала Батьківщиною мого серця, вітчизною найдорожчих моїх почуттів.

(“Щоденник”)

COMMENTS