Аміна Окуєва: “…нічого не станеться з людиною, крім того, що передбачено для неї Всевишнім”

Це інтерв’ю Аміна Окуєва дала Укрінформу (читайте повну версію тут) в 2015 році. Тоді з різних причин воно так і не вийшло. Сьогодні, коли кожен факт з життя загиблої від рук терористів українсько-чеченської патріотки набуває особливого значення, ми вважали просто за необхідне донести до читачів цю бесіду. NK-Online.tv наводить деякі питання та відповіді.

 

– Інтернет повідомляє, що Аміна Окуєва – представниця міжнародного громадсько-політичного руху (ГПР) “Вільний Кавказ”. Якщо можна, кілька слів про те, як ви стали членом цієї організації, яка, власне, доля ГПР сьогодні…

– «Вільний Кавказ» – це громадська організація, біля витоків якої стояв Іса Мунаєв. Він був одним із творців і головою. Відповідно, ідея формування Міжнародного миротворчого батальйону імені Джохара Дудаєва для допомоги Україні в умовах російської агресії теж проходила через організацію. Для того, щоб допомогти сформувати батальйон і інтегрувати його в українське середовище, мені було запропоновано стати представником цього товариства в Україні. Я почала займатися цим задовго до того, як Іса зі своїми бійцями приїхав в Україну. На жаль, вже після приїзду Іси Мунаєва, коли ми почали активно допомагати українцям у відстоюванні своєї свободи, навколо товариства «Вільний Кавказ» почалися якісь інтриги і спекуляції. Це не дивно, бо один з улюблених методів дії російських спецслужб – пересварити, роз’єднати людей через якийсь незначний привід.

Я не вдавалася в подробиці, але Іса вирішив зробити заяву, що організація «Вільний Кавказ» свою діяльність в Україні зупиняє. Отже, мої повноваження як представника цієї організації в Україні, були анульовані. З того моменту і по сьогоднішній день я, як прес-офіцер, представляю виключно Міжнародний миротворчий батальйон імені Джохара Дудаєва.

 

– Напевно, не можна бути більшим патріотом України, ніж ви. І багато людей, які щиро поважаючи і захоплюючись вами, підсвідомо починають сприймати вас якоїсь епічної героїнею, а не як живу людину. Яка ж ви у власному сприйнятті?

– Дійсно, я іноді відчуваю таке ставлення. Мене це дещо навіть лякає. Адже я – цілком звичайна людина, з купою своїх недоліків і чималими дивацтвами, які, втім, напевно, саме і послужили основою моєї популярності. Я дійсно говорю те, що думаю і відчуваю. І роблю те, що вважаю правильним.

Так може кожен. Просто пріоритети для всіх різні. У цьому й відмінність. Головне: поставити правильну задачу, правильну з морального погляду, а потім всі зусилля докласти для її здійснення.

Це ж стосується подолання страху і сумнівів: якщо щось вирішив для себе, то подолати простіше. Є інстинктивні пориви, наприклад, шукати укриття при обстрілі або страх висоти. І це правильні й потрібні рефлекси. Просто потрібно зусиллям волі, за необхідності, це в собі побороти. До речі, щодо страху висоти: незабаром мене чекає перший стрибок з парашутом (цього року я вступила до Військової Академії на факультет ВДВ), – звичайно, як і більшість людей, перед першим стрибком трохи нервую, особливо, коли починаю замислюватися про деталі і слухати чиїсь розповіді… Але азарт у тому, щоб подолати це і довести самій собі, що я це можу!

А щодо глобальних страхів, наприклад, страх йти на війну… Просто я вірю в те, що нічого не станеться з людиною, крім того, що для неї передбачив Всевишній.

– Люди не можуть абсолютно всі піднятися і піти в зону АТО. Багато надають допомогу в якості волонтерів. Але велика питома вага тих, хто поставив себе в позицію стороннього спостерігача, заявляючи: «це не моя війна». Я це веду до того, що у вас, як ні в кого іншого, могла б бути образа на українську державу, яка так довго тримала в катівнях вашого чоловіка, але це жодним чином не позначилося на участь у боротьбі за Україну…

– Я взагалі не розумію, як людина, яка живе на землі, на яку нападає ворог, куди вдерлися окупанти, може говорити слова про те, що це «не його війна».. просто Не можу цього зрозуміти.

Щодо тих, хто виконує роботу на благо фронту, не перебуваючи постійно на фронті, – честь і хвала цим людям. Без їх підтримки ми, швидше за все, програли б.

Але кожен повинен робити те, що він уміє робити найкраще. Наприклад, є чоловік, у якого налагоджений бізнес, який заробляє хороші гроші, частину з яких витрачає для постачання армії. Якщо цей чоловік усе кине й піде на фронт, багато шансів, що його бізнес постраждає і допомагати він зможе менше або зовсім не зможе…

Думаю, відповідь очевидна: чим бути на фронті рядовим, якимось стрільцем, швидше за все, посереднім, нехай краще цей чоловік працює і допоможе кільком батальйонам, або і бригадам. Більше того, я думаю, що має бути введена офіційна можливість відкупитися від служби в армії, тобто, щоб ті кошти, які все одно хтось платить нечистим на руку медикам або воєнкомам, підуть цілком легально в касу – на постачання армії. А на фронті ті, хто не хоче служити, тим більше не потрібні. Слабкі духом і тілом люди – лише перешкода на війні. А тим більше ті, хто схильний до алкоголю – від таких взагалі безліч неприємностей, в тому числі і непоправних…

– Ваші функції в АТО? Хто ви більшою мірою: лікар, прес-секретар, боєць?

– Свою функцію як лікаря я свідомо обмежую. Це тому, що розумію: якщо моє втручання як лікаря справді потрібне – мене притягнуть в будь-якому випадку. А якщо позиціонувати себе виключно як медика, то так всю війну і просидиш в медсанчастині, що в мої плани не входить. Я намагаюся опанувати всі можливі навички, корисні на війні: чим більше вміє і знає людина, тим більше від неї буває користі в різних екстремальних ситуаціях, коли необхідно швидко прийняти рішення, особливо, якщо навколишні забарилися і розгубилися, і привести його в дію. Опанування ж суміжних спеціальностей в армії, для військових підрозділів розвинених держав – норма. Тобто, найбільше цінуються бійці, які можуть за необхідності замінити вибулого з лав товариша.

Щодо моєї функції як прес-офіцера. Так склалося, що на час свого від’їзду на фронт я вже була значною мірою публічною людиною. Ситуація з чоловіком, якого за маріонеткової януковичівської влади звинуватили в замаху на Путіна, змусила мене до публічності і спілкуванню з пресою. Потім був Майдан, де теж було багато журналістів. Коли я вступила до лав добровольців, це тільки посилилося. Вже набагато пізніше наш комбат – Іса Мунаєв – призначив мене прес-офіцером Міжнародного миротворчого батальйону імені Джохара Дудаєва. Я і зараз за нагоди спілкуюся з журналістами.

Вважаю інформаційну підтримку дуже важливою в нашій боротьбі, оскільки це дає можливість донести до українського суспільства, та й до всього світу, наш гіркий досвід тривалої війни з російською імперією, щоб допомогти уникнути помилок і найбільш ефективно протистояти підлим методам цієї кривавої орди.

 

– Давно стало банальною фразою, заїждженим кліше твердження, що на війні немає атеїстів. Наскільки, на ваш погляд, дотримуються інтереси віруючих у збройних силах, добровольчих батальйонів в зоні АТО? Зокрема, якщо більш-менш задовольняється потреба у пастирській опіці у християн, то чи існують капелани – представники інших релігій, наприклад, мусульман?

– Досить часто бачу капеланів в різних частинах. Що стосується мусульман, то ми, в принципі, не потребуємо людини, що має релігійну освіту, для здійснення основних обов’язкових обрядів. Бути імамом на спільній молитві може будь-який мусульманин, який знає необхідний для мусульманина мінімум. Відправити заупокійну молитву також може будь-який мусульманин, який знає цю молитву. Майже у кожного мусульманина завжди є з собою книга, звана «Фортеця мусульманина», в якій містяться молитви на всі випадки життя.

Щодо дотримання релігії на фронті на побутовому рівні, проблеми можуть виникати лише з харчуванням, та й то це цілком вирішуване питання. Принаймні, слава Богу, на цій війні мені жодного разу не доводилося голодувати. Що стосується молитов, постів, одягу та всіх інших аспектів, то іновірці всі ставляться з повагою і навіть намагаються допомогти.

– Ваше ставлення до того, що на боці терористичних квазідержавних «республік» воюють бойовики з Чечні, які називають себе мусульманами.

– Якщо людина, яка називає себе мусульманином і навіть здійснює мусульманські обряди, при цьому воюючи на боці ворогів цієї релігії, то мусульманином вона вважатися не може. Очевидно, що російська імперія є історичним ворогом мусульман, а Путін-Кадиров і інші сучасні тирани, які правлять там, знищують мусульман лише за дотримання релігії. Тому людей, які борються на боці цих нечестивців, одновірцями я не вважаю. Навпаки, зневажаю їх ще більше, ніж інших терористів за те, що вони зрадили і продали свій народ і свою релігію.

 

– Що допомагає не озлобитися в умовах війни? Що не дозволяє ненависті захлеснути душу?

– Війна озлоблює тією чи іншою мірою. Це природний процес: якщо все, що відбувається, брати близько до серця і залишатися сентиментальним, то психіка може не витримати. Приблизно такий же процес відбувається у людей деяких екстремальних професій, які часто стикаються зі смертю і іншими тяжкими для більшості людей, речами. Головне питання в тому, як на війні залишитися Людиною. І це, на жаль, вдається не всім. Це залежить від тих якостей, які були сформовані в людині, а також від оточення, в першу чергу, – доброго командира, який буде наставляти, подавати власний приклад, контролювати і піклуватися про своїх бійців. Мені з цим пощастило: на цій війні було двоє людей, які допомагали мені порадами і настановами, що їх я вважаю своїми командирами. Одного з них я назвати не можу, але він говорив мені: «Пам’ятай, солдат – це не вбивця, а захисник, і наше завдання на війні, – в першу чергу захищати». А другий чоловік – звичайно, це Іса Мунаєв, який відомий всім в Україні. Це була людина високих моральних якостей. Він втратив у війнах на нашій Батьківщині дуже багато близьких людей, але це не озлобило його, і він завжди своїм власним прикладом показував нам, якими треба бути.

Знаєте, російська пропаганда працювала дуже добре всі ці роки, і нас, – чеченський опір, представили в очах всього світу і українців, зокрема, як жорстоких і безпринципних вбивць. Насправді ж, усе було з точністю до навпаки.

Наведу один приклад, який як не можна краще ілюструє, на мій погляд, те, що значить залишатися Людиною на війні: у 2000 році, незабаром після початку Другої російсько-чеченської війни, коли армія Ічкерії була змушена виходити з оточеної столиці – міста Джохара (Грозного), дізналися, що вихід з міста заміновано, хтось запропонував пустити вперед російських військовополонених, мовляв, їх не шкода… І тоді Лєчі Дудаєв (мер Грозного) сказав, що вони теж люди, і що нам не годиться уподібнюватися до росіян. Попереду повинні йти ми самі – командири. З ним погодилися всі. Лєчі хотів піти першим, але його відсторонив Шаміль Басаєв і пішов вперед. Через кілька кроків він підірвався. Йому відірвало ступню. Тоді вперед вийшов Лєчі Дудаєв і теж через кілька кроків підірвався і загинув… За ним «розмінувати» прохід своїми тілами пішли інші чеченські генерали. Так вони і йшли, вибухаючи і прокладаючи своїми тілами дорогу іншим, серед яких (ідучи ззаду) були і російські військовополонені…

– Як не «розкиснути» після втрат?

– А от не розкиснути після втрат, – це, мабуть, найскладніше завдання на війні. Думаю, загального рецепту від цього немає. Я дуже довго «збирала себе по шматках» після загибелі нашого командира – генерала Іси Мунаєва. І зараз його часто болісно не вистачає…

Напевно, тільки час лікує ці рани. Хоча, скоріше навіть не лікує, а, як сказав Ремарк, «закриває їх зверху марлевою пов’язкою».

А взагалі, хто б що казав, війна назавжди залишається в душі тих, хто її пройшов. Вона змінює всіх. Хтось може тримати себе в руках і не порушувати соціальні норми поведінки в мирному житті, а комусь це дається важче. І в цьому не їх вина. Навіть зараз помітно, що для військових психологів роботи – непочатий край, а далі ж це буде тільки посилюватися. І над цією проблемою доведеться працювати ще тривалий час.

При цьому слід розуміти, що до кінця війни ще далеко. Якою вона буде і якої інтенсивності – це інше питання. І, з мого погляду, невідомо, що гірше: тривалий кволий конфлікт чи активні бойові дії протягом меншого часу. Скрізь є свої плюси і мінуси.

На сьогодні ми бачимо, що кремль вирішив перенести свої зусилля на центральну Україну.

Тому, на жаль, треба бути готовими до того, що провокації, в тому числі і з жертвами, можуть відбутися в будь-якій частині України. І це – ні що інше, як одна із складових гібридної війни, яку веде проти нас російська імперія.

 

– Чому ви присвятите себе після перемоги? Яким бачите своє майбутнє?

– Перемога, в нашому випадку, – поняття широке. На мій погляд, не можна говорити про повну перемогу, доки система, що існує в російській імперії, сама ця імперія, яка тиранить увсі народи, що не мають достатньо сил, щоб від неї звільнитися або захиститися, не буде зруйнована.

Якщо зникне потреба захищатися зі зброєю в руках, але збережеться необхідність боротьби з російською імперією на світовій арені з інформаційної, політичної, економічної точок зору, то я всі свої зусилля докладу до цього.

Якщо ж говорити про повну перемогу, то, звичайно, хотілося б повернутися на Кавказ. По-перше, за ті роки, що я не могла бувати в Чеченії, я сильно скучила, а по-друге, наш досвід, знання та бажання побудувати справедливу державу там будуть потрібніші, ніж в Україні.

– Наскільки важко було “відірвати” від себе дитину і піти на АТО? Ви сумували за сином, чи зрозумів хлопчик, що це рішення – піти на війну – було надзвичайно важливим для матері, не образився, чи підтримує він вас?

– Насправді я ніколи не була «матір’ю-квочкою». Коли вчилася і працювала в лікарні, часто цілодобово не бачила сина, потім, на Майдані, взагалі місяцями не бачила.

Зазвичай, люди, які сконцентровані на великих завданнях, дуже складні в побуті і в сімейних відносинах. Знаю, що близьким нелегко зі мною і моїми дивацтвами. І я дуже вдячна їм за те, що вони приймають мене такою, яка я є, і, може бути, навіть трошки пишаються.

– Ви за освітою – лікар. Що свого часу визначило вибір майбутньої професії?

– На момент мого вступу до медичного університету у мене вдома, в Чеченії, був розпал Другої російсько-чеченської війни. Лікарів катастрофічно не вистачало. Поранені партизани часто болісно гинули від цілком операбельних ран через неможливість доставити у лікарню. Я вирішила стати лікарем, щоб допомогти, в першу чергу, своєму народові, який потребував кваліфікованих медиків. Саме з цієї ж причини я спочатку визначила для себе хірургію як спеціалізацію в медицині.

 

– Що формувало вас як особистість, вплинуло на характер?

– Крім загальноприйнятих речей, таких, як вроджені якості, основи виховання і зустрічі з людьми, величезну роль у формуванні людини відіграють книги, з якими вона йде у житті.

Для мене стрижень всього – релігійна основа у вигляді священного Писання – Корану, а також Сунни. Але невід’ємною частиною мого внутрішнього світу є також книги, з якими я йду в житті. Перечитую їх час від часу – за настроєм, або, за браком часу, знаходжу цитати з улюблених творів.

Мій характер складається з невтомної спраги життя Джека Лондона; стійкості в боротьбі проти несправедливості Ремарка; доброти і мудрості Льва Миколайовича Толстого; жорсткості та реалізму Гемінгвея; тонкого гумору О’Генрі; войовничого духу Кіплінга; загадковості Булгакова; романтичного трагізму Ахматової…

Важливе місце в цих рядах займають чеченські письменники і поети. Для мене дуже цінний вистражданий дух свободи нашого народу, відображений у творах Зелімхана Яндарбієва, Абузара Айдамірова, віршах Апті Бісултанова.

А не дуже давно я відкрила для себе багатий світ української літератури. Тільки-но буде хоч трохи більше вільного часу, думаю, що і там почерпну багато корисного для себе. Також мене завжди приваблювали історичні приклади мужності, честі і розуму. Такі всесвітньо відомі, як Жанна д’Арк, і ті, пам’ять про кого дбайливо зберігає наш народ – К’єриба Дишнінська, Таймасха Гехінська, і, звичайно, наші сучасники – герої Першої і Другої російсько-чеченської війни.

Тож, якщо сформулювати коротко, скажу словами свого, мабуть, улюбленого поета – Висоцького:

«Если путь пpоpубая отцовским мечом,

 Ты соленые слезы на ус намотал,

 Если в жаpком бою испытал, что почём, –

 Значит, нужные книги ты в детстве читал!

 Если мяса с ножа ты не ел ни куска,

 Если, pуки сложа, наблюдал свысока,

 И в боpьбу не вступил с подлецом, с палачом, –

 Значит, в жизни ты был ни пpи чём, ни пpи чём!..»

Ольга Юрченко.

Фото: Олена Худякова, Павло Багмут, Укрінформ

COMMENTS