Луганський театр розкрив свої таємниці в Херсоні

Яскраві декорації, вдало продумане світло, чудернацькі костюми. Але головне в іншому: акторська гра, протягом всієї вистави герої розмовляють пошепки… Глядацька зала причаїлася — у невеличкому гірському селищі все життя протікає у напівтиші. У місцевих панічний страх до голосу, від гучної розмови може зійти лавина, і тоді всі загинуть.

Такий сюжет у своїй п’єсі «Лавина» прописав відомий турецький драматург Туджер Джюдженоглу. У творі жодних географічних назв. Фантасмагорія — вигадане селище, вигадана країна. «Лавину» вже поставили у багатьох країнах, але саме в Україні вистава набула особливого осмислення, і це визнав навіть сам автор, який, до речі, намагається відвідувати кожну прем’єру за своєю п’єсою. По-новому, коли фантасмагорія дуже змахує на реалізм, твір прозвучав у версії Луганського обласного академічного музично-драматичного театру, що, власне, зміг оцінити і херсонський глядач, бо «Лавина» стала частиною програми ювілейного ХХ Міжнародного фестивалю «Мельпомена Таврії».

Річ у тім, що Луганський театр вже понад 3 роки змушений працювати у вигнанні, адже переїхав до Сєвєродонецька — міста, розташованого на підконтрольній Україні частині Луганщини. Трупу збирали наново, адже у 2014 році, коли обласний центр опинився в окупації, театр зачинився. До нього просто перестали ходити глядачі, під обстрілами — не до мистецтва. Заслужений діяч мистецтв України Володимир Московченко понад 26 років віддав Луганському театру, поставивши на його стені десятки вистав, і замок на дверях храму Мельпомени став його особистим болем.

— Розумієте, це вже несила було терпіти. Навколо ходили люди зі зброєю, інакше одягнені, з іншою вимовою. Вони роздивлялися це дивне місто Луганськ, з усього було видно, що це люди заїжджі. Росіяни, вони з’явилися на наших вулицях фактично з перших днів, показуючи, що вони заодно з ДНР, — пригадує Володимир Московченко.

У рідному місті, проте в якійсь там ДНР, режисер Московченко, як і частина його колег, себе не побачили. Театрали роз’їхалися, хто куди. Володимир вже був облаштувався у столиці, аж тут телефонний дзвінок — Луганський театр починає все з нуля. Як же було не відгукнутися на пропозицію повернутися у трупу? Для промислового Сєверодонецька поява театру стала розкішним подарунком. Про колись популярне акторське мистецтво городянам вже давно нагадували хіба що руїни будівлі колишнього театру драми. І хто б міг подумати, що ці стіни ще побачать «на біс» і почують овації. Допомогла держава, за короткий час споруду відбудували, і сюди переїхав старий новий Луганський академічний обласний музично-драматичний театр. За 3 роки натхненні служителі Мельпомени поставили 26(!) прем’єр. А ще — встигають гастролювати Україною і, само собою, виступати на Луганщині, де підконтрольна Україні територія. Для місцевого населення показують лише комедійні вистави, трагедій у його житті й без того вистачає. Репертуар театру на 100% український, рідною мовою, а не російською, актори спілкуються навіть у житті, кажуть, після відомих подій для них це стало принциповим. Позицію луганських акторів, які не зламалися під натиском окупанта, не інакше, як подвиг, розцінюють театральні критики.

— Цими людьми можна лише захоплюватися. І я скажу більше: на таких режисерах, акторах і т. д. тримається загалом український театр. Луганчанам бажаю успіхів і невичерпної енергії, — говорить мистецтвознавець Світлана Максименко.

…Фінальна сцена, розв’язка. Вихід усіх акторів на сцену. Довгі овації. Глядачі у захваті від вистави. Луганчани зіграли таки не фантасмагорію. Глухе село і зашорені мешканці, що бояться говорити, — ніби віддзеркалення того, що відбувається на рідній землі акторів, де зараз ДНР — вигадана держава, як те село у «Лавині». А самі театрали вірять: ще зіграють на рідній сцені. Тоді, коли Луганськ знову стане  українським.

Марина Савченко, Новий день

COMMENTS