Місто Нова Каховка: коротка історична довідка

istoriya

Нова Каховка – нове соціалістичне місто при Каховській ГЕС, зведене як єдиний з нею комплекс на місці села Ключове. Ключове виникло у кінці 19 ст. (1891) як одне з поселень поблизу древнього Таванського перевозу, у зв’язку з яким історично склалися також Берислав (у 16 ст.) та Каховка (засновано на місці турецької фортеці Іслам-Кермен – ісламська фортеця, – збудованої кримським ханом Менглі І Гиреєм 1492 року). 1771 року на місці цієї старої фортеці, зруйнованої 1695 року гетьманом Іваном Мазепою, було зведено укріплення Шагингирей, яке 1791 року згадується вже як «Каховка». Поблизу Таванського перевозу склалося Козацьке – село, пов’язане з садибою та винним заводом (кін. 19- поч.20 ст.) князя Петра Миколайовича Трубецького, а також Корсунський монастир (1797) і село Корсунка. Ці населені пункти складають історичне оточення території Новокаховської міської ради та міста Нова Каховка.

Перші археологічні знахідки на даній місцевості відносяться до епохи мезоліту (середнього кам’яного віку) і датуються вони ІХ – VIII тисячоліттями до н.е. До них в першу чергу відноситься стоянка «Нова Каховка», яку відкрив місцевий краєзнавець Т. Масюткін у 1976 році. На її території було знайдено понад 100 крем’яних виробів, більшість з яких відносяться до мезоліту, пізнього неоліту, а деякі – до пізнього бронзового віку. В основному знайдені предмети – це різні відщепи, пластинки, скребки та різці. Поруч із зазначеною стоянкою також у 1976 році було відкрито стійбище, яке отримало назву «Новокаховські піски». Тут вже було знайдено уламки посуду сабатинівського та білозерського типів, які говорять про те, що люди, які тут проживали, почали вдосконалювати свої знаряддя праці і не планували залишати даної території. Поруч із зазначеним стійбищем у 1977 було відкрито ще одне, яке отримало назву «Нова Каховка 2». Тут знахідок було в рази більше, а саме: уламків від посудин (горщиків, кубків), фрагмент крем’яної вкладники серпа, осколків кременю, бронзового шила, фрагменту шліфувального знаряддя з пісковику, вапнякове каміння, кісток та зубів коня тощо. Також були знайдені сліди від вогнища, які говорять про те, що дана місцина була заселеною вже на період XІІ століття до н.е. Тим же археологом Т. Масюткіним в 1975 році було знайдено залишки скіфського поселення ІV ст. н.е., на території якого було зібрано наступний археологічний матеріал: уламки амфор та ліпних скіфських горщиків, кілька бронзових наконечників стріл, прясла з стінок амфор та ліпних посудин, багато намистин. На основі всіх цих знахідок можна вважати, що перші поселення на даній території з’явилися ще в період кам’яного віку і вели своє існування до середини V століття н.е. Щодо території, яка зараз відноситься до території Новокаховської міської ради, то на ній було відкрито досить багато курганів та курганних могильників скіфського періоду, але на превеликий жаль, на сьогодні вони майже знищені щорічною оранкою. Так на території смт.Дніпряни в кургані, який знаходився біля південно-східної околиці селища було знайдено бронзові предмети, виконані у скіфському «звіриному стилі», а саме: S-подібно зігнутий псалій з розширенням в центрі та ромбічними в перетині загостреними лопатями, овальний у перетині бронзовий стрижень, на верхньому кінці якого є скульптурне зображення голови «пантери» з великими вухами, чітко окресленими очима та роззявленою пащею, бронзова лита бляха у вигляді голови вепра з петлею для затягування ременю та уламки бронзових бляшок у вигляді голови орла. Також кургани представлені в селах Нові Лагері, Маслівка, Обривки; курганні могильники – смт. Дніпряни та с. Плодове. Відносяться вони до ІV – V століть до н.е.

Епоха Середньовіччя та Нового часу пов’язана з Кримським ханством та боротьбою з ним запорізьких козаків. В цей час в даній місцевості існувала так звана Таванська переправа, відома ще з часів Золотої Орди. Біля неї існувало городище Тавань, населення якого займалося обслуговуванням даного об’єкту. Через цю переправу пролягав давній торговий шлях з Києва до Кафи (Феодосія) на Чорноморському узбережжі, також вона була найбільш доступною на нижньому Дніпрі (одне русло 500 кроків завширшки) та найближчою до татарського Перекопу (всього один день шляху), і тому татари користувалися нею в своїх набігах на землі Центральної та Західної України. Взагалі слово «Тавань» з кримськотатарської мови означає «підошва, пласке місце», яке підтверджує думку про те, що дана переправа дійсно була дуже зручною. Взагалі цією переправою до останньої чверті XV століття користувалися купці Генуезької республіки на шляху до України. Після турецьких завоювань (1475 – 1484) її використовували кримські татари.

У 1396 році золотоординський хан Тохтамиш, який за час війни 1390 – 1395 років з Тамерланом втратив більшу частину своїх володінь, збудував на місці сучасного Берислава фортецю Доган-Гечит (фортеця Доган за прізвиськом Тохтамиша Хан-сокіл, гечит – переправа). У 1398 році литовський князь Вітовт вирішив повернути Тохтамиша на трон у Золотій Орді та оголосив їй війну. В ході військових дій литовські війська зайняли пониззя Дніпра і фортецю Доган-гечит, де розмістився литовський гарнізон та була поставлена митниця Великого князівства Литовського, що зайвий раз підтверджує думку про те, наскільки важливою була Таванська переправа. Саме тоді фортеця на деякий час отримала назву Сім Маяків по семи курганах, які знаходилися неподалік.

Після того як у 70–80-х роках XVстоліття Північне Причорномор’я потрапило під владу Османської імперії, у 1484 році за наказом турецького султана Баязіда ІІ кримський хан Менглі І Гірай відбудував фортецю, яка отримала назву Газікерман («фортеця священних воїнів»). Після козацьких походів 1502 та 1504 років фортецю знову зруйнували, а після відновлення вона отримала назву «Казікерман», бо стала адміністративним центром судового округу – казалика, паралельно називаючись у козаків Кізікермен (Дівоча фортеця). Що ж до лівого берегу, то у 1492 році той таки Менглі І Гірай заснував навпроти Газікермана фортецю Ісламкермен (Шагінгірей, у козаків Аслангородок, сучасна Каховка), таким чином повністю захистивши Таванську переправу з обох боків Дніпра.

В цей же час у XVІ столітті починається доба морських походів запорізьких козаків, яким для виходу у Чорне море необхідно було проминути обидві фортеці. Татари ж посилили оборону даного регіону, збудувавши на островах посеред Дніпра ще 2 фортеці: Мустріт- та Мубареккермени, таким чином повністю перекриваючи течію Дніпра від ворожих суден. Саме тут і були натягнуті знамениті ланцюги, які не давали можливості чайкам проходити вниз по течії. Козаки були змушені протягом XVІ – XVІІ століть ледь не кожен раз брати штурмом дані фортеці, а татарам – відновлювати їх.

Продовжувалося це до кінця XVІІ століття, коли у 1695 році під час Азовських походів російсько-українське військо під командуванням Шереметєва і Мазепи взяло штурмом дані фортеці та розорило їх. У 1784 році Казікермен став містом і отримав назву Берислав.

На лівому березі у 1771 році на місці старої фортеці Шагінгірей було збудоване укріплення, яке з 1791 року отримало назву Каховка, на честь Михайла Васильовича Каховського – генерал-аншефа та першого губернатора Таврійської області, створеної у 1784 році та перетворилося на відоме торгівельне містечко, чому немало сприяло його вигідне географічне розташування на перехресті торговельних шляхів, біля відомого колись Таванського перевозу через Дніпро. Каховка відігравала важливу роль постачальника робочої сили до великих маєтків Фальц-Фейнів, Трубецьких, Мордвинових. Саме їхні економії у ці часи визначали обличчя Таврійського краю, як важливої житниці Європи. До 1840 року Каховка мала статус слободи, пізніше – містечка, яке входило до складу Дніпровського повіту Таврійської губернії.

Станом на 1886 рік у селі мешкало 611 осіб, налічувалось 99 дворів. Наприкінці XIX століття стало розвиватися у місті промислове виробництво.

У 1787 році за розпорядженням графа Григорія Потьомкіна було розпочато будівництво монастиря в урочищі Карай-Дубина на лівому березі Дніпра, поблизу села Велика Знам’янка, на річці Білозерці в 7 верстах від її гирла. Перша церква в честь Корсунської Божої Матері була збудована з дерева в 1790 році, але вона згоріла під час пожежі 1792 року. Замість неї в 1795 році була збудована нова церква, а капличка була перетворена в церкву святого Миколи Чудотворця.

Першим настоятелем монастиря у 1791 році було призначено архімандрита Іосаафа, який пробув на цій посаді до своєї смерті у 1808 році. Іосааф звернувся з проханням про перенесення монастиря південніше та ближче до Дніпра. У 1796 році таке місце було знайдено у 20 верстах від Берислава, на річці Конка, в садибі так званого «урочища Фролова». Це урочище розташовувалося на лівому березі Дніпра, межувало з річкою Каменицею (Камянкою) і садибами полковника Куликовського та казенним поселенням Козачі Лагері. 5 квітня 1796 року було видано указ графа Платона Зубова про переведення монастиря на нове місце та надання йому 3000 десятин землі з числа нікому не відданих. незайнятих. Указом Правління Таврійської губернії від 14 березня 1797 року ці землі передані монастирю, а вже в жовтні братія переселилася на нове місце. Спочатку була збудована дерев’яна церква Святителя Миколи Чудотворця, а трохи пізніше, у 1802 році було збудовано храм Святого Димитрія Солунського. Недалеко від нього у 1803 році було завершено спорудження великого соборного храму монастиря з п’ятьма куполами на честь Корсунської ікони Божої Матері. Одночасно з ним будувалася трапезна монастиря. Монастир було обнесено камінними мурами, по кутах яких збудовано 4 кам’яні башти. Ще одна башта розташовувалася над воротами. Матеріальні засоби для існування монастир отримував від землі, яка оброблялась найманими робітниками, частину здавали в оренду. Також працював рибний завод в плавнях Дніпра.

У 1808 році монастир отримав в користування два соляних озера на Кінбурнській косі, що стало для нього великим джерелом доходів, з яких монастир до 1881 року виділяв від 3 до 5 тисяч рублів на духовне училище. У 1882 році була збудована нова церква Миколи Чудотворця, 1888 – церква Михаіла Синадського, а у 1891 році – нова кам’яна дзвіниця з 9 дзвонами. Розвивалося й господарство. У 1889 році було збудовано ще один рибний завод за 1 версту від монастиря, що дозволило збільшити його доходи. Монастирської братії в той час нараховувалося 40-50 чоловік. До 1917 року Корсунський чоловічий монастир вважався одним з найбільш шанованих у Херсонській єпархії.

Під час Громадянської війни в монастир привозили партизанів та підозрілих селян з навколишніх сіл, де у підвалах їх допитували та розстрілювали. Монастир було багато разів пограбовано різними учасниками того нелегкого періоду в історії Херсонщини. Так у 1922 році під приводом боротьби з голодом на Поволжі з монастиря забрано більше 2 пудів церковних цінностей, також була втрачена святиня монастиря – Корсунська ікона Божої Матері. Після війни монастир продовжував працювати, але в нього були забрані землі, рибні заводи та соляні озера. У 1930 році на землях монастиря було організовано радгосп «Перемога Революції», в монастирській школі через рік відкрили семирічку, а з 1947 – дитбудинок.

У 1955 – 1959 роках було розібрано собор, дзвіницю, будинок архієрея та два готелі за монастирськими стінами, а у 1969 році в монастирі була відкрита школа соціальної реабілітації для неповнолітніх правопорушників, яка проіснувала до 2009 року, коли у вересні Священний Синод Української Православної Церкви прийняв рішення відкрити Корсунський Богородичний жіночий монастир. Першою настоятельницею відновленого закладу стала ігуменя Амвросія.

Від монастирського комплексу до наших днів збереглося лише 8 будівель, найбільший інтерес з яких представляють трапезна, Дмитрівська церква, мури з баштами та воротами. До трапезної зі сходу підходить Михайлівська церква з гранованою апсидою. Стриманий декор фасадів церкви відповідає суворим естетичним смакам старообрядців. Перебудована за радянського часу у водонапірну башту Дмитрівська церква скоріше нагадує оборонну вежу, аніж церкву. Але не дивлячись на скромний архітектурний декор, вона вражає своєю величчю. З монастирських мурів збереглися лише частини стін, західні ворота, увінчанні барочним фронтоном та кругла північно-східна башта з шатровим завершенням.

Що ж до території сучасного міста, то у 1889 році ці місця відвідали швейцарські колоністи Луї Гехлер, Жан Жатон та Юлій Маєр, які придбавши 500 десятин порожньої землі у таврійському степу, почали створювати виноградники. Саме з цього часу бере свій початок маєток «Основа». Вже у 1898 році у «Постановлениях Днепровского уездного земского собрания» виноградарсько-винодільне господарство, яке знаходилося в даному маєтку, згадується як успішне та яке швидко розвивається. Вже тоді з виноградників загальною площею більше 300 десятин збирали багаті врожаї (до 30000 пудів) та виробляли вина об’ємом до 5 тисяч відер. У 1891 році поруч виникає село Ключове, назва якого походить від кришталевих джерел води, яка виходила на поверхню.

Навпроти вище означеного села, на правому березі річки розташоване село Козацьке, яке вперше згадується як володіння Івана Остермана у 1782 році, який отримав землю обсягом 15 тисяч десятин. Село було заселено вихідцями з Курської, Тамбовської та Могилевської губерній. У 1799 році тут проживало 69 кріпосних. У той же час володіння Остермана швидко зростали: якщо в 1799 році вони нараховували 15 тисяч десятин, то на початок ХІХ століття – 16487 десятин. Населення в основному займалося скотарством, землеробством та рибальством. Згідно з даними 1859 року в Козацькому налічувалося 420 жителів. У другій половині ХІХ століття тут почало розвиватися вівчарство, однак на початок ХХ століття вівчарство скоротилося на користь виноградарства та виноробства.

У 1896 році в Козацькому було закладено виноградник площею 200 десятин. Також були збудовані пароплавна пристань та поштове відділення. Вина Козацького швидко стали відомими на світових ринках. Кращі сорти (білі – рейнвейн, ріслінг, шаблі; червоні – лафіт, каберне; сухі – сотерн, кларет; міцні – портвейн) отримали «Гран-прі» на Всесвітній виставці в Парижі у 1900, а у 1902–1903 роках – отримали перші Всеросійські премії. Але революція мала інші плани. У 1921 році тут було створено радгосп ім.Леніна, згодом – ще два радгоспи. З серпня 1941 по березень 1944 року село було окуповане Німеччиною, а звільнено силами 49 гвардійської стрілецької дивізії, якою командував Василь Пилипович Маргелов.

До наших днів збереглися руїни палацу, огорожа, господарські будівлі, льохи 1897, склад 1897 та флігель 1884 років в стилі псевдоготики, місток. З 2004 по 2009 роки було проведено повну реконструкцію підприємства, яке зараз відновлює свою колишню славу.

<!–nextpage–>

Під час подій 1917 – 1920 років дана місцина переходила з рук у руки: Українських військових формувань, кайзерівської Німеччини, Білої та Червоної Армій. Найзапекліші бої розгорнулися в 1920 році на Каховському  плацдармі. Через село Ключове проходила лінія так званого Каховського плацдарму.

У ніч із 6-го на 7-ме серпня 1920 року Правобережна група військ Червоної Армії Південно-Західного фронту у складі 4-х дивізій під командуванням Р.П.Ейдемана форсувала Дніпро в районі Берислав – Каховка для захоплення плацдарму на лівому березі. Біля монастиря переправлялася 15-а стрілецька дивізія під командуванням комдива Петра Андріановича Солодухіна. До 11 серпня червоні війська продовжували наступ, вийшовши на лінію Любимівка – Терни, але в цей день біла кіннота генерал-лейтенанта Івана Барбовича перейшла в наступ і відкинула більшовиків назад до переправ. 52-а стрілецька та Латиська дивізії встигли відступити до Каховки, і тому весь удар припав на 15-у стрілецьку дивізію, яка була розбита і після цього перебувала в тилу, охороняючи переправи. На 12-те серпня під контролем у червоних частин залишалася лише переправа та невеликий плацдарм біля міста. 5 вересня Біла Армія знову спробувала скинути більшовиків у Дніпро, але знову невдало. Їм навіть вдалося за допомогою танків увійти в Каховку, але там вони були зупинені, понесли великі втрати і тому були змушені відступити. Червоні ж продовжували укріплювати плацдарм, перекидаючи на нього нові сили. Були визволені від врангелівців Олешки, Каховка, Британи, Козачі Лагері та інші населені пункти. Почалося створення Каховського плацдарму, площа якого становила 216 кв.км, глибина плацдарму була до 12 км. Фланги й тил плацдарму упирались в лівий берег Дніпра, витягнувшись по лінії Катеринівка – Софіївка – Любимівка – Каховка – Мала Каховка – Ключове. Глибоко ешелонована оборона плацдарму (три лінії траншей з дротяним загородженням) забезпечувалися артилерією. Каховський плацдарм, розташований за 70 км від Перекопу, перекрив шлях врангелівцям на правобережжя Дніпра і загрожував їх тилам. 28 жовтня 1920 року розпочався загальний наступ Південного фронту під командуванням Михайла  Фрунзе: з плацдарму в тил білим частинам вдарила 1-а Кінна Армія Семена Будьонного. Зазнавши великих втрат, дезорганізовані врангелівські війська відійшли в Крим. Бої під Каховкою тривали 82 дні.

Саме цим подіям присвячений монумент «Легендарна тачанка» (скульптори Ю. Лоховінін, Л. Родіонов, Л. Михайленок та архітектор Є.Полторацький), який було відкрито 27 жовтня 1967 року. Авторський колектив, який працював над пам’ятником на ленінградському заводі «Монумент-скульптура» у 1969 році був удостоєний Державної премії СРСР.

Наступний етап розвитку даної місцевості пов’язаний з Другою Світовою війною, а саме обороною від німецької армії.

В роки Великої Вітчизняної війни, у період 1941-1943 років територія сіл Мала Каховка та Ключове (на місці якого споруджено місто Нова Каховка) була перетворена гітлерівцями в добре укріплений плацдарм, який прикривав паромну переправу через Дніпро.

30 серпня 1941 року 11 армія вермахту (командувач – генерал-полковник Ойген фон Шоберт) змогла захопити плацдарм у Берислава. Долаючи супротив радянських військ, німці на наступний день переправили на лівий берег Дніпра 4 батальйони, які почали розширювати плацдарм, долаючи супротив 176 та 296 стрілецьких дивізій, які входили до складу 9 армії (командувач – генерал-полковник Яків Черевиченко). Допомагала радянським військам Дунайська військова флотилія, яка була перекинута через захоплення Німеччиною Молдавії з Пруту та Дунаю. Її монітори «Ударный» та «Мартынов», канонерські човни «Днепр» та «Буг», 8 бронекатерів, мінний загороджувач «Колхозник» та півтора батальйони морської піхоти, користуючись рукавами та притоками Дніпра, постійно наносили неочікувані удари супротивнику. Бронекатери впритул підходили до німецьких переправ біля Каховки та обстрілювали їх. Німцям же довелося встановити на правому березі Дніпра артилерійські батареї і тримати їх в повній бойовій готовності.

На 1 вересня 1941 року німці переправили на плацдарм вже 5 полків. До 3 вересня їм вдалося розширити плацдарм до 20 кілометрів по фронту та 5 кілометрів у глибину. Спроба радянських військ контратакувати противника 4 вересня силами резервної 51-ої стрілецької дивізії успіху не мала. Для посилення оборони командування направило під Каховку 2 танкові батальйони, 1 танкову роту та 130-у стрілецьку дивізію, таким чином створивши перевагу в живій силі, і на деякий час бої припинилися. Але вже 9 вересня бої поновилися. Вермахту вдалося змусити 9 армію відступити далі на схід і таким чином відрізати Крим, де оборонялася 51-а армія (командувач – генерал-полковник Федір Кузнецов) від основних сил радянських військ.

Загалом, бої в районі Каховського плацдарму, які продовжувалися з 1 по 11 вересня, носили запеклий характер і завершилися невдало для радянського командування. Відомо, що за цей період 9-а армія втратила 24,7 тисяч чоловік, з яких близько 50 % були вбито чи поранено, а 13 тисяч пропали безвісті.

З 26 вересня по 20 грудня 1943 року силами 2-го, 3-го та 4-го Українських фронтів було проведено Нижньодніпровську операцію, в ході якої 2 листопада 1943 року війська 44-ої армії звільнили Каховку та лівий берег Дніпра. 2 листопада 1943 р. окремі частини 33-ої стрілецької дивізії у складі 2-ої гвардійської армії 4-го Українського фронту визволили с.Ключове (нині – територія м.Нова Каховка) від німецько-фашистських загарбників. Берислав було звільнено 11 березня 1944 року в ході Березнегувато-Снігурівської операції військами 3-го Українського фронту. Воїни Радянської Армії, які загинули при звільненні села Ключове, були поховані у братській могилі на сільському кладовищі, яке потім стало кладовищем м.Нова Каховка. Воїни, останки яких знаходили при будівництві ГЕС та міста також були захороненні там. У 1967 р. на братській могилі був встановлений пам’ятник.

33-тя гвардійська стрілецька дивізія була сформована навесні 1942 року на базі управління та частин 3-го повітряно-десантного корпусу. Під час Великої Вітчизняної війни у складі 1-го гвардійського корпусу 2-ї гвардійської армії 33-я гвардійська стрілецька дивізія приймала участь у розгромі угрупування Манштейна під Сталінградом, прориві оборони фашистів на ріках Міус та Молочна, у визволенні Донбасу та Північної Таврії, прориві Перекопських та Інгульських укріплень. У 1975 році до 30-річчя Перемоги над фашистською Німеччиною в м.Нова Каховка на площі Сільських будівельників було встановлено тимчасовий пам’ятний знак, який у 1985 році замінено на гранітний моноліт на честь воїнів – визволителів             33-ої  стрілецької дивізії.

У 40-ву річницю Перемоги над фашистською Німеччиною у центрі міста Нова Каховка створено парк Слави, до якого перенесені з кладовища останки 8 радянських воїнів. На теперішній час відомі імена 4-х похованих, це: сержанти Ананьєв А.Д. та Сармін А.А., старший лейтенант Базир Ф.М. та Боярчук А.Р.

Героями громадянської і Великої Вітчизняної воєн, на честь їх славних перемог над ворогами нашої Батьківщини, комсомольцями і молоддю-будівниками Каховської ГЕС в 1957 році був споруджений пам’ятник-обеліск.

У період 1938 – 1940 років «Укргідроенергопроект» розробив схему комплексного використання річки Дніпро від Києва до гирла, яка в післявоєнні роки втілилась у Дніпровський каскад ГЕС та водосховищ.                 20 вересня 1950 р. Рада Міністрів СРСР прийняла Постанову «Про будівництво Каховської ГЕС на Дніпрі, Південно-Українського, Північно-Кримського каналів і про зрошення земель південних районів України та північних районів Криму».

21 вересня 1950 р. розпочався І-й етап будівництва Каховського гідровузла, який тривав до червня 1951 року. Для визначення місця будівництва здійснювалися комплексні проектно-вишукувальні роботи в пониззі Дніпра, від Горностаївки до Дар’ївки. Пробито 30 тис. м свердловин, 120 штолень у вапняках, 20 глибинних шахт, виконано значні роботи по визначенню можливої фільтрації з водосховища в обхід споруд гідровузла. З шести можливих варіантів розміщення гідровузла остаточно був обраний нижньокаховський, оскільки він був найбільш прийнятним за техніко-економічними показниками, сприяв схемі майбутнього зрошення, не мав протипоказань по геологічних умовах. До того ж на невисокому лівому березі зручно розміщувалося молоде місто і будівельні, промислові підприємства. На першому етапі зводилися причали, автобаза, склади, бази – машинопрокатна, гідромеханізації, відділу робітничого постачання, а також лісогосподарство, бетонно-розчинний вузол, сортувальна станція та ін. Розпочато будівництво арматурного і центрального бетонного заводів. Будувалася під’їзна залізниця від станції Федорівка довжиною 154 км. Робочий рух на ній відкрився у травні 1952 р. Було виконано понад 2 млн. куб. м земляних робіт, укладено 188 км рейок і 385 тис. куб.м баласту, збудовано 44 мости, 53 будівлі різного призначення, в т.ч. 8 пасажирських вокзалів. Важливою артерією для будови була і лінія електропередач довжиною 140 км з Кривого Рогу. Вже з травня 1952 р. на будівництві гідровузла було надійне електропостачання.

10 жовтня 1950 р. в місті Каховка було створено управління житлового будівництва, яке одразу ж перейшло до відновлення зруйнованих в період німецької окупації житлових будинків у Каховці та Бериславі, аби розмістити в них будівельників нового міста, а також почало готувати площі для зведення нових будинків на місці села Ключове. На управління було покладено завдання будівництва молодого міста енергетиків. 26 жовтня 1950 року із Запоріжжя в Каховку прибув перший караван барж з вантажами для першочергових будівельних робіт на спорудженні гідровузла. При будівництві Каховської ГЕС вперше було прийнято рішення одночасного створення міста для будівельників.

 

COMMENTS