Пам’ять про героїв: сьогодні минає 115 років з дня народження отамана Марусі

Втратити пам’ять – велика біда для людини. Загубити ж історичну пам’ять – це грандіозна трагедія для народу. Багато нещасть спіткало українців через те, що ми не знаємо, чиї ми діти. Тільки за декілька крайніх років до нас почали повертатися герої минулого, пам’ять про яких неймовірними зусиллями намагалась стерти радянська влада. Та їй це не вдалося…

Обкладинка книги Василя Шкляра “Маруся”

Так, з уст переповідників, розсекречених документів НКВС, з книжок дослідників та інших джерел доносяться до нас образи видатних українських отаманів, що боролися за вільну Україну на початку минулого століття на теренах Наддніпрянщини, Донбасу, Слобожанщини, Полісся, Поділля, Херсонських степів.

Серед них – Олександра Соколовська – отаман Маруся, що з дитячих літ взялася до боротьби, а в шістнадцять років очолила повстанський загін і взялася обороняти від більшовиків і “білих” українські села.

Вона народилася 14 грудня 1902 року в селі Горбулів Радомишльського повіту Київської губернії, сьогодні це Черняхівський район Житомирської області. Батько – священик Свято-Миколаївської церкви Тимофій Соколовський, родом з Чигиринщини. Її мати Євдокія – з давнього шляхетського роду Квасніцьких.

Сім’я Соколовських була інтелігентною, грамотною, багатодітною. То була одна з тих родин, що проповідували поміж людей науку, українську культуру, ідеї національно-визвольної боротьби.

Першим горбулівським отаманом став юний Лесик Соколовський, що об’єднав для боротьби дкілька десятків селян, які потерпали від “набігів” червоних і білих російських військ. “Потерпали” – то тільки звучить книжно. За тим словом – вбивства, розстріли, мародерства, зґвалтування, грабежі.

1919 рік. Похорон жертв харківської ЧК / Історична Правда

Коли Лесика вбили, на його місце заступив старший брат Дмитро. Саме він 24 лютого 1919 року відновив владу УНР в Радомишлі. 2 березня більшовики знову захопили Радомишль. Дмитро Соколовський повернувся з Горбулева і 8 березня завдав поразки військам червоних у складі двох полків, відновивши владу Директорії у повітовому центрі.

Він об’єднав довкола себе селян рідного Горбулева, сіл Моделів, Потіївка, Заньки, Дубовик, Теклянівка, Чайківка, Торчин, Кам’яний Брід, Свидя, Корчівка, Видибор, Ворсівка та інших. Його з’єднання прорвали фронт біля Житомира та Коростеня, наблизились до Києва.

Дмитро Соколовський (сидить) / Історична Правда

У липні 1919 року армія УНР Симона Петлюри об’єдналася з Українською Галицькою Армією під командуванням генерала Антіна Кравса і почала наступ на Київ. Мав брати участь у тому поході й Дмитро, але на початку серпня він був застрелений – його життя росіянам продав побратим-зрадник.

Отаман Євген Ангел

У той самий час майже кожна громада в Україні має власне маленьке військо. А деякі з’єднання народних полків стають справжньою армією. Північ Київщини захищав Ілько Струк (дві дивізії), південь – отаман Зелений (Данило Терпило, до 36 тисяч бійців), навколо Києва – Орлик, Лівобережжя обороняли загони отамана Ангела.

Коли й старший брат Дмитро загинув, ще один Соколовський – Василь – став отаманом.

25 серпня 1919 року соколовці допомогли війську Української Народної Республіки визволити Житомир, а через 2 дні з І-м корпусом Української Галицької Армії очистили від більшовиків Брусилів.

Та і Василю не вийшло довго головувати над горбулівськими повстанцями. Його також вбили. А от ще один брат, Степан, брати рушницю до рук не хотів, бо його зброєю була молитва – він був священником.

Тоді повстанці й проголосили: “Немає Соколовського, так хай Соколовська отаманствує! Інших отаманів не хочемо!” І дарма, що гімназитці Саші було лише шістнадцять років. Давно козаки поважали її за організаторські здібності, натхненні промови, освіченість, військові вміння, адже до того була вона і зв’язковою, і вербувальницею.

67-річний батько отаманів Тимофій очолив штаб селянсько-козацької армії Соколовських.

А поміж тим діяла родина й на культурному фронті. Зусиллями родини Соколовських Горбулівське земське парафіяльне училище у 1917 році було переформоване в україномовну гімназію. Її директором стала дружина Дмитра Соколовського Надія.

Тим часом, Саша Соколовська взяла собі псевдо Маруся і присягнула на вершині Дівич-гори, на давньому капищі. Так стала Маруся на чолі повстанського загону із 300 шабель, 700 багнетів, 10 кулеметів та 3-х гармат.

Восени 1919 року вона очолила бої повстанців біля подільських сіл Сміла і Петриківці (нині Хмільницького району Вінницької області).

В жовтні 1919 року Маруся брала участь у з’їзді повстанських отаманів поблизу Германівки (нині Обухівський район Київської області), на якому були присутні отамани Ангел, Лихо, Голуб, Кармалюк, Шумський та інші. За видатну хоробрість і бойову хитрість поважали Марусю українські отамани.

На початку листопада 1919 року 12 сотень бригади отаманші Марусі одночасно вели бої з червоними під Фастовом і з білими під Мотовилівкою. Декілька разів взаємодіяло її військо з повстанцями під проводом інших отаманів та вояками Української Галицької Армії.

Повстанський загін / Історична Правда

Хоч що б там не казали радянські пропагандисти, а українські повстанці були освіченими і талановитими людьми. Так серед них були і письменники, і поети, і художники. Завдяки їх спогадам бачимо ми й сьогодні образ Марусі. Хорунжий Микола Фещенко-Чопівський, який у складі 27-го кінного Чортомлицького полку воював проти більшовиків у Радомисльському повіті, згадував:

“Перед моїми очима й по сьогодні стоїть постать стрункої, невеличкої зростом дівчини, що була одягнута по-мужеськи. Їздила верхи, як найкращий козак. Добре володіла рушницею… Як і її брати, була відважного десятка і серед повстанців користувалася авторитетом. Не дивно, що після смерті своїх братів вона перейняла провід над повстанням…”

А письменник Клим Поліщук, що воював у загоні Марусі в оповіданні “Отаманша Соколовська”, виданому 7 вересня 1920 року, наводить її слова:

“Життя мене змусило стати отаманшею. Всі люди, що знаходяться зараз біля мене, дісталися мені в спадщину після мого брата, якого замордували червоні.

… Ви думаєте, що мені потрібна війна? Що мені у ній? Я жінка ще молода, я хочу жити, але що робити? Все, що тільки було у нас, розбито і розграбовано. Спалили навіть ту школу, де ви колись учителювали. … Нині, як бачите, мене оберігати нікому, а навпаки… Я оберігаю…

Майте на увазі, що починаючи від цього села і аж до самого Радомисля, скрізь і всюди мої села і мої люди. Вже не один раз нападали на них червоні, але нічого з того не вийшло. Тепер вони готують напад на моє рідне село, будучи впевненими, що я там, а я тим часом готую на них пастку тут”.

На її сірій шапці майорів червоний шлик, уздовж якого було виписано чорнилом: «Смерть ворогам України!» Так і минула в боротьбі її юність.

Цікаво, що нещодавно під Коростишевом було знайдено камінь на місці постою загону отамана Соколовської в 1919 році. На ньому значиться “МАРУСИНЬ КУРИНЬ”. Про це на своїй сторінці у соціальній мережі Facebook повідомив Володимир Гонський.

 

Щодо загибелі Саші Соколовської, дані є дуже суперечливими. Її родина та близькі, а за ними й письменник Василь Шкляр, чий твір “Маруся” сколихнув Україну після Революції Гідності, не вірять, що Маруся загинула в 16 років, восени 1919 року. Є здогадки, що вона з наближеними козаками перейшла Дністер, дісталась Румунії, звідти – Польші, а потім і до Канади.

Цієї думки триматимемось і ми. Бо як би не склалась доля Марусі, а наша справа – залишити пам’ять про неї та інших героїв Полісся, Холодного Яру, Степової Дивізії, з’єднань Чорних Запорожців та інших у віках і вірити, що герої не вмирають.

Читайте ще про отамана Марусю читайте в статті Володимира Гонського на Історичній Правді.

Матеріал зібрала Галина Кавун

COMMENTS