Сьогодні поету і правозахиснику Василю Стусу виповнилося б 80…

… Виповнилося б, якби невинно засуджений каральними органами СРСР не загинув у карцері табору особливого режиму ВС-389/36 у селі Кучино Чусовського району Пермської області в 1985 році.

Все свої життя геній присвятив боротьбі за найвищі людські цінності: право на життя, свободу і вибір, повагу до особистості, свободу думки і слова, можливість самовиразитися й любити. За ці переконання він був переслідуваний та репресований радянською владою.

Народився Василь Стус у селянській родині на Вінниччині, але дитинство і юність минули на Донеччині – в тому краї, що подарував нам Івана Світличного, Івана Дзюбу, Василя Голобородька, Миколу Руденка, Олексу Тихого.

Навчався Стус в Донецькому педагогічному інституті (нині Донецький університет), трохи вчителював на Кіровоградщині, потім служив у армії. Під час навчання і служби почав писати вірші. Його перші публікації з’явилися в 1959 році в «Літературній Україні».

Перша акція протесту, в якій митець взяв участь, відбулась у вересні 1965 року. Під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» Василь Стус разом з Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьом закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції. То був перший громадський політичний протест на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. За участь у цій акції поета було відраховано з аспірантури.

Саме з тих пір за Василем Стусом почало слідкувати КДБ. Та митець не звертав з обраної стежини. Він критикував радянську систему та постійні порушення прав людини. Ці протести спричинили перший арешт поета у 1972 році. Після дев’ятимісячного перебування в слідчому ізоляторі його засудили до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання. Перебуваючи в таборах, Василь Стус звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства: «…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином — значить бути рабом…».

Після звільнення поет приєднується до PEN-клубу та Гельсинської групи захисту прав людини. На життя митець заробляв, працюючи на заводі. У травні 1980 був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання.

На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв’язнями він кілька разів оголошував голодування. Всі вірші й переклади Василя Стуса систематично знищувалися працівниками репресивних закладів, у яких він перебував. Проте частину його записів 1983 вдалося переправити на Захід.

У січні 1983 року за передачу на волю зошита з віршами Василь Стус на рік був кинутий у камеру-одиночку. 28 серпня 1985 року поета відправили до карцеру за те, що читаючи книгу в камері, він сперся ліктем на нари (хоча це й не порушення режиму). На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування.

Поет помер в ніч з 3 на 4 вересня, на другий день голодування, можливо, від переохолодження. За офіційними даними причина смерті – зупинка серця. Товариш Василя Стуса, також колишній політв’язень, Василь Овсієнко поруч із цією версією висував припущення про загибель від удару карцерними нарами, цілком імовірно, зумисне підлаштовану наглядачами.

В статті на сайті “Історична Правда“, пан Овсієнко пише: “Я в той час перебував у 20-й камері цього ж бараку, тому вважаю своїм громадянським і людським обов’язком ще і ще раз свідчити перед новими й новими людьми про обставини й причини його загибелі…” У цій статті колишній політв’язень розповідає про життя Стаса та інших засуджених у таборі та висуває версії загибелі поета.

В будь-якому разі смерть Василя Стуса розглядається як вбивство, скоєне радянською тоталітарною системою: воно полягало у багаторічних переслідуваннях поета, зокрема й фізичних, що врешті-решт призвели до його передчасної смерті. Смерть поета приховувалась радянською владою від його друзів-дисидентів до середини жовтня. Не говорили про смерть Стуса і однотабірникам, хоча вони й намагались будь-що довідатись про його долю.

Дружина митця Валентина Попелюх одержала повідомлення про смерть чоловіка вранці п’ятого вересня. Всупереч її проханню, поховання відбулось без присутності рідних. Права на перепоховання адміністрація не надавала до завершення терміну ув’язнення. Особисті речі Василя Стуса також здебільшого не повернулись до його родини.

Але з того заслання устами його однотабірника Василя Овсієнка повернувся вірш-вирок агресору, що не дає спокою Україні й українцям і тепер:

О вороже, коли тобі проститься

Гик передсмертний і тяжка сльоза

розстріляних, замучених, забитих

по соловках, сибірах, магаданах?

Державо тьми і тьми, і тьми, і тьми!

Ти крутишся у гадину, відколи

тобою неспокутний трусить гріх

і докори сумління дух потворять.

Казися над проваллям, балансуй,

усі стежки до себе захаращуй,

бо добре знаєш – грішник усесвітній –

світ за очі од себе не втече.

Це божевілля пориву, ця рвань

всеперелетів – з пекла і до раю,

це надвисання в смерть, оця жага

розтлінного весь білий світ розтлити

і все товкти, товкти зболілу жертву,

щоб вирвати прощення за свої

жахливі окрутенства – то занадто

позначене по душах і хребтах.

Тота сльоза тебе іспопелить

і лютий зойк завруниться стожало

ланами й луками. І ти збагнеш

обнавіснілу всенищівність роду.

Володарю своєї смерти, доля –

всепам’ятка, всечула, всевидюща –

нічого не забуде, ні простить.

Він був похований на табірному цвинтарі у с. Борисово Чусовського району Пермської області.

У листопаді 1989, завдяки клопотанням рідних і однодумців, поета разом із побратимами Юрієм Литвином і Олексою Тихим, що також загинули в таборі ВС-389/36 селища Кучино, перепоховали в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 33).

COMMENTS