У цей день 81 рік тому радянською владою були розстріляні художники-бойчукісти

13 липня 1937 органами НКВД СРСР були розстріляні видатні українські художники: ректор Київського художнього інституту професор Михайло Бойчук та його учні з творчої групи бойчукістів, викладачі Василь Седляр, Іван Падалка, Іван Липківський та Іван Орел-Орленко.

Іван Бойчук «Шевченківське свято», 1920 / www.radiosvoboda.org

У 1917–1922 роках у майстерні монументального мистецтва Михайла Бойчука в Українській Академії мистецтв у Києві вчилися Василь Седляр, Іван Падалка, Тимко Бойчук, Оксана Павленко, Антоніна Іванова, Олена Сахновська, Марія Трубецька, Іван Липківський, Н. Іванченко, Роберт Лісовський, Надія Хазіна (Мандельштам), Онуфрій Бізюков, Віра Бура-Мацапура та інші. До другого покоління учнів належали Мануїл Шехтман, Микола Рокицький, Євген Холостенко, Костянтин Єлева. До них слід додати харківських та одеських монументалістів, які перебували у сфері впливу Бойчука і співпрацювали з ним.

Мозаїка «Святий Іоанн» – Іван Бойчук, 1910 рік / www.radiosvoboda.org

До групи бойчукістів відносять і Григорія Довженка, який у 1950-ті роки прикрашав фасади будівель у Новій Каховці. Зараз ми називаємо це оздоблення кам’яними вишиванками Довженка.

Вважається, що знайомство Довженка з Бойчуком та його учнями Рокицьким, Івановою, Юнак, Гвоздиком, Шехтманом, Бізюковим відбулося влітку 1928 року, коли Григорія Овксентійовича було запрошено до виконання монументальних розписів Селянського санаторію на Хаджибеївському лимані. Це знайомство мало значний вплив на молодого художника.

До другої половини 20-х років позиції бойчукістів були міцними, чому сприяв їхній успіх на міжнародних виставках. Тоді вони вразили Європу, де їхню творчість назвали неовізантизмом. У 30-ті ж роки переважну більшість цих митців, як і самого Бойчука, було репресовано за «контрреволюційний традиціоналізм» і «національну форму», а чимало їхніх творів знищено.

Михайло Бойчук разом із 4-ма своїми учнями отримав від «високого й справедливого суду» вищу міру покарання – розстріл. Вирок виконали 13 липня 1937 року.

Іван Падалка «Збирання помідорів», 1932 рік / www.radiosvoboda.org

Як повідомляє Радіо Свобода, 20 серпня 1957 року Військова колегія Верховного суду СРСР переглянула справу «бойчукістів» і зробила висновок, що засуджені до розстрілу 13 липня 1937 року на основі ст. 54-8 54-11 УК УРСР безпартійні:

1. Бойчук Михайло Львович, 1882 року народження, уродженець Польщі, колишній професор Київського художнього інституту (справа №267340 Т.9).

2. Седляр Василь Феофанович, 1889 р.н., народжений у Хуторі Крестовка на Полтавщині, колишній секретар оргкомітету Союзу художників УРСР (…Т.24).

3. Падалка Іван Іванович, 1894 р.н., народжений у селі Жирнокльови Київської області, колишній професор живопису Київського художнього інституту (…Т.19).

4. Липківський Іван Васильович, 1892 р.н., народжений у Липовці Київської області, колишній завідувач навчально-художніми підручними матеріалами художнього інституту(справа № ІІ-406718).

5. Орел-Орленко Іван Михайлович, 1896 р.н., народжений у Липовці Вінницької області, колишній директор Харківського дому архітектора (№267340, Т.23) – були засуджені безпідставно.

Вирок про розстріл

Обвинувальні вироки у цих справах базуються на неперевірених у судах свідченнях. Встановлено, що звинувачені у цих справах засуджені безпідставно, оскільки матеріали покладені в основу обвинувальних вироків під час додаткової перевірки не підтвердились.

Чому розстріляли художників, розповідає редактор Радіо Свобода Ірина Штогрін.

Сталін прекрасно розумів, що головна битва, яку веде його система – це битва за уми, за так звану «гуманітарну сферу». У Радянському Союзі штучно витворювали спільноту, яка мала з одностайним «ура» сприймати усі кроки вождя та його партії. На заваді цьому стояли люди, які звикли самостійно мислити, уміли творити й захоплювати своїм вільнодумством інших. Цих людей цілеспрямовано винищили.

Справа «бойчукістів» є однією з багатьох подібних справ. Розстрілявши Михайла Бойчука та його талановитих учнів система «ліквідувала» осередок «мистецької свободи». Адже там де є свобода думки – живе творчість. Там де є творчість не може бути диктатури. Тому диктатори перш за все й беруть «під приціл» освіту, свободу слова й мистецтво.

COMMENTS