Відомий український актор Богдан Бенюк у захваті від Херсонщини

Два тижні у Херсоні тривали гастролі Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

Про театр, життя і політику – розмова з народним артистом України Богданом Бенюком кореспондента “Нового дня”. 

Кор. Востаннє в Херсоні театр ім. Івана Франка був 8 років тому, ще з  Богданом Ступкою. Скажіть, Ви впізнаєте те місто, той театр, чи, може, щось змінилося, як у нас зараз?

-Ну, Херсон завжди був красивим містом і уявляю собі, щоб то за диво було, якби відреставрували ваші старовинні одно-двоповерхові будиночки, а так, видно, немає змоги влада ваша… Але, слухайте, ваш сивочолий Дніпро все перекриває, коли  в плавні виїжджаєш. От у нас, у Києві інакший Дніпро, без плавнів, а Херсон — то просто фантастика. Я там був зі своїми онуками, буквально вчора. А ще нам пощастило потрапити до Асканії-Нова, чотири години запоєм слухав директора заповідника і зрозумів, що людина ця унікальна, на таких тримається наша Україна.

Кор. А глядач змінився, можливо, вас, «франківців», цього разу якось по-іншому зустріли, чи Ви такого не помічаєте?

-Розумієте, зала київська чи львівська зовсім не відрізняється від херсонської, чернігівської чи одеської. Матеріал, який привозить театр ім. Франка – це різні   вистави, але вони змушують думати. Звичайно, люди зараз більше прагнуть до розважального жанру, але він не має виховного процесу і важливо про це пам’ятати. Знаєте, вчора визирав із-за лаштунків у залу – переважно в ній  були жінки. Це той оберіг український, який врятує дух, вони приводять у театр чоловіків і змушують дивитися виставу. Це насправді рушійна сила, бо чоловіки, вони слабші духом, хоч і сильніші фізично. І тому в мене є віра в те, що херсонські глядачі, які подивилися наші вистави, які дають самоствердитися акторам і вчать глядача української мови, їх запам’ятають.

Кор. Ви привезли класичні вистави, які, на жаль, дедалі стають рідкістю. Театр осучаснюється і на сцені в порядку речей тепер нецензурна лексика, мовляв, і в Європі це модно. Як Ви до такої моди ставитеся?

-Нічого подібного. Модним у них це було у 80-х роках. Такий, знаєте, людський порив – порушити  усталені норми поведінки між людьми, етичні стосунки, зламати стереотипи. Але коли зараз потрапляю на таку виставу, у мене вуха в’януть і йду геть. Сучасний театр, де лексику змінюють і т.д., це мені нагадує ті самі паради, які проводять в Києві, під райдужними прапорами. Люди мають світлу сторону і мають погану сторону, ніхто не забороняє робити тобі ці речі, але їх демонструвати, виносити на обговорення, не варто. Театр повинен виховувати, тим паче що ми отримуємо фінансування з держави, значить театр повинен виконувати якісь завдання для держави. А такі театри, вузько направлені, приватні, які беруть нову драматургію, будь-ласка, робіть, якщо до вас ходитимуть люди, може й, знайдуться такі. Колись, ще сто років тому, існував такий театр корифеїв, український. І з’явився Лесь Курбас, який змінив  театр на революційний, в який, до речі, мало хто ходив, а до театру корифеїв ходили. От вони хотіли поламати все і зробити щось нове. Але не завжди нове робиться на руїнах старого. І тому той театр, про який Ви говорите, він мене абсолютно не хвилює. От дивлюся, студенти багато чого не розуміють. От на третьому курсі в мене мовний режим, не залежно від того, хто звідки, з Донецька, Луганська чи іншого регіону, вони у побуті спілкуються українською і я цього вимагаю. І раптом щось заговорили про Шевченка, виявилося, вони не знають, коли Кобзар народився! Для мене це було відкриттям. Тоді ж випливло, що й про Лесю Українку, Івана Франка не знають, тобто, самоосвіта дуже низька.

Кор. І це студенти театрального вишу?

-А Ви як думали? Та не тільки театрального, і гуманітарії не знають того, що раніше міг повторити кожен школяр. А для студента-театрала самоосвіта вкрай важлива. Бо потрапиш у руки режисера, а той якимись своїми смаковими речами впливатиме на тебе і ти, будь добрим, роби вибір – або ти виконуєш його волю, потрапляючи під його амбіції, або  змушуєш і себе, і його по-іншому поглянути на той чи інший твір, це дуже важливо.

Кор. До речі, буває таке, що Ви не погоджуєтеся з баченням режисера? І якщо так, то що далі?

-Звісно, бували такі випадки, що не знаходили спільної мови з людьми, які ставили цю виставу, і я йшов геть. Режисер, на голову менш освічений, ніж актор, — не режисер. Це людина, яка повинна захоплювати інших, на позитив, на збагачення, а не на негатив. То може зробити будь-хто, а ти спробуй покажи щось таке, що варте уваги і цінне для більшості.

Кор. Ви пам’ятаєте своїх наставників, можливо, першого режисера?

-У 25 років я потрапив до режисера Володимира Глобіна, який і зробив мене артистом, під мене продумував головні ролі. Він був із когорти тих режисерів, які вчителі, які вміють це робити, бо є режисери, які просто вимагають від тебе, просто експлуататори. І от Володимир Миколайович, давши мені перші ролі у театрі імені Івана Франка, вивів мене на оцей щабель, з якого нижче опускатися вже не можна. А перша велика роль моя була у виставі «Благочестива Марта», разом з Анатолієм Хостікоєвим ми грали  хлопців. Це була середньовічна комедія, яка тоді, у 80-ті роки, користувалася великою популярністю. А потім була вистава «Моя професія — синьйор з вищого світу», де я зіграв багато персонажів, починаючи від сина, і вже лікаря граю, бо з віком змінююся, і багато інших цікавих образів. Це ті вистави, які приносять артисту ім’я.

Кор. «Всі мої сини» — безперечно, одна з найкращих вистав, які мені доводилося бачити. Сильна постановка перекликається із сьогоденням, в основі сюжету – ситуація, яка може виникнути і виникає в багатьох родинах, чиї діти пішли на війну… Тому не уявляю, як Вам емоційно було в ній виконувати головну роль, адже вона дуже важка.

-По-перше, це той матеріал, який зачепив душу. І до нього була готова Поліна Лазова – моя однокурсниця, яка виконала головну жіночу роль. Ми показали цю п’єсу режисеру, виявляється, що вона дуже актуальна. Тому повірити в історію цих героїв досить легко, а це вже справа артиста – знайти світ свого персонажа, виправдати його поведінку, наповнити його життя і знайти аргументи, які знайшов він для того, що дійти до такого фіналу. А мій персонаж, Ви знаєте, покінчив життя самогубством. Треба зрозуміти, яка рушійна сила змусила його так вчинити.

Кор. У цій виставі грає Ваш онук. Це вже вибір майбутньої професії, чи просто проба?

-У п’єсі є персонаж такого ж віку. Я взяв онука, бо з ним дуже легко, разим вчили тексти. Знаєте, Ярема почувається на сцені, наче риба у воді. Йому не треба багато пояснювати, певно, щось таке в крові є, що передалося, хоча моя дочка, його мама, не актриса, вона філософ. Хлопчик творчий і отримує від гри на сцені задоволення. Але я не знаю, як його доля складеться. Бо багато дітей у нашому театрі виходили на сцену, але не всі ставали артистами. І спостерігаючи по телебаченню за дітьми талановитими, які з раннього віку співають, з них роблять зірок, але потім ті дарування кудись зникають, я розумію, що це є драма, драма людська. І тому вибір дитині треба робити пізніше, коли вже будуть усвідомлені самостійні кроки, а це випадковість. Але дивлюся, як Ярема реагує під час гастролей – поряд із ним дорослі актори, які серветками витирають очі між сценами, то в нього зовсім недитяче сприйняття. Хоча є штуки, які він поки що тільки нутром своїм може розуміти. Безумного, для нього це великий плюс у виховному плані.

Кор. Якраз після вистави «Всі мої сини» Ви звернулися до публіки з напутнім словом – побажали не забувати про тих, хто захищає нас на сході. Патріотична позиція завжди була яскраво виражена сторона Богдана Бенюка і, треба віддати належне, Ви ніколи не перефарбовувалися. З іншого боку, Вам закидають і радикалізм, надмірну поведінку у демонстрації націоналістичних поглядів, взяти хоча б інцидент з доволі жорстким спілкуванням з головою Першого Національного каналу. Як Ви це поясните?

-Кожна держава вибирає шлях, з яким зможе навести в себе порядок, і поки ми, на мою думку, не зробимо це, до того часу  нас завжди будуть якісь …ізми (Б.Б.) мучити, нас завжди будуть роздирати. На жаль, народ український, він є різний, є той, хто за вуха тягне всю велику когорту людей, ті хто не любить, ненавидить цю землю, ті, хто сумніваються, і взагалі різні. І це потребує перевиховання, а перевиховання відбувається різними методами: і навчанням, і заставлянням, і на гречку в кутик ставити на коліна, коли дитина не розуміє багато речей. А якщо це дорослий, то інші методи йдуть, для того, щоб людина зрозуміла – якщо в тебе немає бажання будувати цю країну, то на світі доріг багато є, треба збиратися і звідси йти. А інакше ми не зможемо себе захистити, ми пропадемо просто як нація і будемо якимись іншими.

Кор. Але чому, по-вашому, актори і співаки бігають по російських каналах, кінематографу, зараз, коли в країні війна? Що це, банальне заробітчанство?

-Я б зараз говорив не про своїх колег, а про керівництво нашої держави. Якщо воно не визначиться, в яких стосунках ми є з Росією, то чи варто брати виключно в лапках артистів чи діячів культури, які щось не те роблять? А бізнесмени що роблять? І перший приклад показали, до речі, вони. Якщо це є ворог, то у нас має бути певне відношення до нього. А то з одного боку – наче визнали агресором, але ж воно й  не агресор і війна – не війна. Кажуть, риба гниє з голови, так от допоки не будуть впорядковані стосунки з тим, хто нападає на нас, до того часу ми будемо шукати винних серед будь-кого. Парадокс, але патріот в нашій країні, відстоюючи свої права, порушує закони. От є в нас конституція, але ніхто не пробував з нею пожити по-чесному, всі її зраджують, вона бідна-нещасна, як повія, ця конституція, яку кидають будь-куди і немає поваги, а це ж матір має бути…

Кор. Причому  українська конституція вважається однією з найкращих у світі.

-Так треба за нею жити, демократія – це суворе виконання законів, а не порушення всього на світі. Я був вражений Швецією, коли там був. Довідався, як там Пальме жив і спілкувався з людьми, яким чином відбувалися оці демократичні процеси, до яких ми прагнемо. Це виконання законів, от і все, і допоки ми цьому не навчимося, не наведемо лад у самих себе – мітлою, кулаками, словами, штрафами, нічого не буде.

Кор. Останнім володарем гран-прі «Мельпомени Таврії» стала постановка театру ім. Івана Франка  «Річард III», це було минулого року, а вже наступний фестиваль відбувався без конкурсної складової. У цій виставі Ви граєте найяскравішу роль, дуже психологічну, самого Річарда. Що вона для Вас особисто означає?

-Це вистава грузинського режисера Автандила Варсімашвілі, який носив цю ідею багато років у Тбілісі, де керував театром, і бачив у головній ролі лише Бенюка, який живе в Києві. І коли десь чотири роки тому я поїхав туди на фестиваль і ми зустрілися, дуже здивувався, що режисер знає українську мову, робить сам переклад Шекспіра і давно макетував цю виставу. А коли ми визначилися, що ставитимемо цю виставу, на її підготовку виділили всього п’ять тижнів. І я подумав – це щось вони погарячкували,  Шекспіра видати за такий термін не можливо. Але ні – режисер приїхав повністю готовий, зі своїм художником, з кресленнями декорацій. Після трьох репетицій запитань у нас не виникло жодних. Він втягнув 12 акторів у світ Шекспіра і змусив повірити кожного в те, що другорядних персонажів немає, там всі головні. Людину на месію, якого потім доводиться розвінчувати, перетворює сам народ. Хоча мені й дивно, чому Шекспір написав про Річарда в такому ракурсі, бо насправді Річард – це той герой, який збирав землі Англії до купи, і це не була людина фізичних вад, як у Шекспіра. До речі, в Китаї, куди ми повезли « Річарда III», виставу визнали кращою, як і мою роль.

Кор. Ця роль для Вас стала знаковою, так?

— Дуже радий, що режисер дав мені в професійному плані вискочити на сходинку вище. Після таких ролей починаєш по-іншому дивитися на професію і замислюватися – а що далі? Це ріст великий і, слава Богу, що така роль трапилася в той період, коли я ще можу це робити. Ця вистава інша по естетиці, в порівнянні з тими, які є навіть у театрі ім. І. Франка.

Кор. А що хочеться ще зіграти, втілити якийсь конкретний образ?

-От мені ніколи не хотілося зіграти конкретно те-то. Завжди знаходилися ті люди, режисери, які приносили мені на блюдці роль і навіть мене в неї закохували. Який сенс мріяти про ту чи іншу роль, якщо тебе в ній не бачать, щоб потім було на цвинтарі написано «Тут похований артист, який мрів бути Ромео і не зіграв Ромео?».

Кор. Які завдання ставить перед собою народний артист — Богдан Бенюк, який улюбленець мільйонів? Що далі, коли, здавалося б, вже досягли всього, чого тільки можна досягнути в акторській професії?

-А я є завкафедрою в театральному виші, знімаюся в кіно – липень і серпень зайняті там. Головна роль, фільм зветься «Ротада». Ротада – це прифронтова дорога, стрічка – про війну у наш час, про АТО. У мене є театральна компанія, є театр імені Франка. Тобто, величезна кількість справ, є шмат роботи, який лишень треба встигнути зробити, а от часу не вистачає. І на рідних його все менше, я їм призначаю творчі зустрічі, додому приїжджаю о 2-3 годині ночі. Але ж я трудоголік, десь між однією і другою справою передрімаю хвилин 15 і пішли далі. Я кайф ловлю від своєї роботи, вона мені дає насолоду. А те, що за цю насолоду ще й гроші платять, та це ж щастя!

Кор. Тобто, Ви щаслива людина?

-Богу дякувати, так, його милість така на мене випала. Але це й певне випробування.

Кор. Як гадаєте, чи несете щастя глядачам на своїх виставах і що б хотіли побажати Вашим шанувальникам?

-Ну я так думаю, що щасливими людей роблю. А херсонцям побажати хочу здоров’я, бо коли людина здорова, вона прагне багато чого створити в цьому світі. І створювати нам треба всім разом нашу Україну, не шукати себе за кордоном, будемо жити краще тут, на рідній землі. Я ж живу, я ж не поїхав кудись!

Спілкувалася Марина Савченко

COMMENTS