День визволення України від фашистських загарбників. Пам’ятаємо, не забудемо!

Є у мене україномовний робочий щоденник на 2017 рік, що був надрукований у 2016 році ДНВП «Картографія». Серед довідкових даних в ньому міститься розділ «Українські державні, професійні, релігійні свята на 2017 рік». В переліку наприкінці жовтня зазначені такі: 24 – День ООН, 29 – День автомобіліста та дорожника. А щодо 28 жовтня – Дня визволення України від фашистських загарбників – немає ніякої згадки …

До речі, цей День запровадив Президент України Віктор Ющенко Указом від 20 жовтня 2009 року № 836/2009. В документі сказано, що свято встановлено «з метою всенародного відзначення визволення України від фашистських загарбників, вшанування героїчного подвигу і жертовності українського народу у Другій світовій війні».

Минуло лише 7 років, але ні для Інституту національної пам’яті, ні для державної влади ця історична дата не є актуальною. Але ж дана подія закарбована у пам’яті мільйонів нащадків тих, хто у смертельній битві з фашизмом відстояв право на життя для нашого народу.

Війна ступила на землю України 22 червня 1941 року з першими бомбами, які о третій ночі вперше обрушилися на Севастополь. Потім були Київ, Житомир, Тернопіль та десятки інших міст. Навала німецько-фашистських військ вже на початку липня сягнула Києва. Оборона столиці тривала з 7 липня до 26 вересня. Впродовж 73 діб, з 5 серпня до 16 жовтня, від 20 румунсько-німецьких дивізій в повному оточенні оборонялася Одеса. Тільки загроза Криму зі сторони німецьких військ, які підійшли до Перекопу з Таврійських степів, змусила дати наказ на відступ радянських військ з Одеси. Героїчна оборона Севастополя від війська, що налічувало 300 тисяч ворожих солдат, тривала 250 діб, з 30 жовтня 1941 року до 9 липня 1942 року. І тільки після падіння Севастополя та розгрому радянських військ під Барвенковим у липні 1942-го, із захопленням останнього міста України – Свердловська у Луганській області, окупант остаточно загарбав нашу землю…

Шлях від західного до східного кордонів України завойовник пройшов загалом за 400 днів. За цей період на теренах нашої країни загинула величезна кількість воїнів Радянської Армії. В полон потрапило біля 650 тисяч в оточені на лівому березі Дніпра після здачі Києва, 240 тисяч в Барвенківському котлі, 100 тисяч після завершення оборони Севастополя. І це лише великі, масштабні військові операції. А скільки за цей час було «боїв місцевого значення», в яких гинули та потрапляли в полон сотні тисяч захисників України!

А як можна забути те, що за кілька місяців літа та осені з України на Урал, Західний Сибір та Казахстан було евакуйовано обладнання важливих для оборони країни промислових підприємств. Незважаючи на те, що відбувалося це під постійними бомбардуваннями та обстрілами, успішно евакуйовано 550 підприємств республіки. Про обсяги цієї роботи свідчить такий факт: для евакуації металургійного комбінату «Запоріжсталь» було задіяно 9358 залізничних вагонів. Всього з України до Східних районів СРСР евакуювали понад 3,5 млн. жителів.

У 1941-1944 роках у лавах партизанських загонів та підпільних організацій з ворогом боролися понад 200 тисяч синів та дочок України. Десятки тисяч з них загинули у цій битві. Тож противник не знав спокою на українській землі, яка горіла у нього під ногами. Сотні підірваних партизанами мостів та тисячі ешелонів з військами та технікою, десятки розгромлених гарнізонів, сотні тисяч фашистських солдат, які так і не доїхали до фронту, – ось внесок партизанського руху України у Перемогу над ворогом!

Недовго наша Батьківщина перебувала під пануванням загарбника. Тільки 147 діб німці вважали себе господарями на українській землі. Вже в ході загального контрнаступу Червоної армії, який бере відлік з 19 листопада 1942 року зі Сталінграду, почалося звільнення України від німецько-фашистських загарбників – наприкінці грудня 1942-го. Першими на землю України ступили війська 1 гвардійської армії під командуванням генерала В. Кузнєцова, які 18 грудня 1942 р. вибили окупантів із села Петуховка (Луганська область). Цього ж дня були звільнені деякі інші населені пункти Міловського району на Луганщині. У 1943-у – Харків, Донбас, Лівобережжя. Відгриміла битва за Дніпро, був визволений Київ. У 1944 році від ворога звільнили південь України, Крим, Поділля, Прикарпаття, Волинь. Наприкінці жовтня – Закарпаття, де останні бої гриміли 27-28 жовтня 1944 року. Таким чином, жорстока, кровопролитна битва за Україну тривала 680 днів і ночей, або майже 2 роки.

Досі неможливо навіть оцінити всі жертви, які поклав наш народ на вівтар Перемоги. Більше 7 млн. українців зі зброєю в руках воювали проти фашистської Німеччини у Червоній Армії. Майже половина з них не повернулася додому… Лише за приблизними, опосередкованими підрахунками істориків Україна втратила у цій війні понад 13 млн. жителів. Після визволення країна лежала в руїнах, і її відновлення стало ще одним героїчним подвигом українського народу.

Закономірно, що держава на законодавчому рівні закріпила суспільно-політичну значимість збереження пам’яті про Велику Вітчизняну війну, прийнявши у 2000 році Закон України «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років». Цей Закон прийнятий, «відзначаючи всесвітньо-історичне значення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років, яка справила вирішальний вплив на весь хід Другої світової війни, виходячи з історичних традицій українського народу зберігати пам’ять про захисників Вітчизни, зважаючи на необхідність постійного піклування про ветеранів Великої Вітчизняної війни і жертв нацизму». У документі акцентується: «шанобливе ставлення до пам’яті про Перемогу і ветеранів Великої Вітчизняної війни є священним обов’язком держави і громадян України». Цей Закон діючий, і нікому не дозволено ним нехтувати. Навіть задля революційної доцільності поточного моменту, оскільки пам’ять народу буде жити вічно! Слава героям України, які віддали своє життя за свободу та незалежність нашої неньки-України в боях із німецько-фашистськими загарбниками!

Віктор Васильєв, директор музею історії міста Нова Каховка