До країни біля моря, в якому плавають шпроти

бббббббббббббб

Делегація майже з 20 новокаховчан – служителів та співаків Церкви Різдва Христова, серед яких і автор – взяла участь в міжнародній християнській конференції в Ризі, Латвія. Наша пам’ятна подорож дорогами України, Білорусі, Литви та Латвії стала можливою за запрошенням та фінансової підтримки Церкви Божої Латвії.

Білорусь

Нам довелось провести два дні в дорозі. Мабуть тому левова частка спогадів пов’язана саме з автострадами. Про білоруські траси кажуть багато хорошого і вони дійсно тут на високому рівні. Проїзд деякими ділянками платний. Для нашого автобуса – це близько 4 євроцентів за кілометр. Оплата здійснюється за допомогою спеціального бортового пристрою, який фіксується на лобовому склі і при проїзді транспортного засобу під порталами збору плати забезпечує списання коштів.

Своїм дорогам Білорусь приділяє багато уваги – дуже часто зустрічали будівельну техніку. Як дізнались з білоруського радіо, країна отримала від Світового банку великий кредит на будівництво шляхів. І слід зазначити, що деякі ділянки були в рази кращими за литовські та латвійські, причому, не за рівністю, а за безпечністю та сучасним оснащенням.

В перший день в зупинились на ночівлю в одному з хостелів Гомеля. Гомель – дуже чисте і охайне місто. Відреставровані будинки, немає звичних для нас різнокольорових балконів та утеплень. Навіть усі паркани витримані в одному стилі. Це тому, що вигляд фасадів в Білорусі регламентується законом, кожне місто може встановити свої вимоги до їх кольору та вигляду. З боку це виглядає дуже гарно. Єдине, що змушувало напрягтись на рівні підсвідомості, – майже повна відсутність людей на вулицях та темні вікна будинків ввечері. Було враження, ніби місто щойно збудували, але не встигли заселити. Така сама картина у Мінську.

Звертаємо увагу на велику кількість соціально-патріотичної реклами. Особливо цікава серія «Маё першае слова», яка пропагує вивчення рідної мови, та серія «Люблю Білорусь». Схоже, що «українське питання» змусило замислитись і білорусів. А взагалі, після відвідування Білорусі залишилось стійке відчуття, що ми потрапили назад в Радянській Союз. І причина не лише в пропагандистській риториці на радіо та ТБ, величезній кількості Ленінів на постаментах та вулиць на його честь, але й в самій атмосфері.

Розмова у хостелі

Ввечері в гомельському хостелі до нас приєднується товариська пара з Росії. Слово за слово, аж ось вони запитують, звідки ми. Відповідь «З України» їх явно збентежила. З обличчя зникли посмішки і одразу посипались питання: «А че это вы тут делаете? Вы же всех нас ненавидите!» Та пролунали байки про те, як у нас на кордоні рвуть російські паспорти, утискають росіян і таке інше. Пояснюємо, що все це неправда і в Україні нікого не утискають. Словом, потроху проводимо просвітницьку роботу і бесіда знову повертається в довірливе русло.

ааааааааааааааааа

Європа

Майже ввечері другого дня перетинаємо кордон Білорусі з Литвою. Більше контрольно-пропускних пунктів не буде – розпочинається «світ без кордонів». Наприклад, єдине, що дає зрозуміти: литовська земля закінчилась і розпочалась латвійська – знак на узбіччі та покинутий контрольно-пропускний пункт трохи осторонь дороги.

Перше враження при в’їзді в Ригу – ми не так вже сильно відстали від цих європейських країн! Так само, як і у нас, зустрічаються панельні багатоквартирні будинки, покинуті та зруйновані будівлі, старі тролейбуси. Але проїхавши містом, роздивившись сучасну архітектуру, розумієш – нам до них, як до Марсу пішки!

Дуже тепло та гостинно зустрічають організатори конференції. Побачивши нас, поважний єпископ в літах підходить та вітає українською мовою, яку він трохи вивчив під час служби в Радянській Україні. За кілька днів в торговельному центрі очікує ще одна цікава і приємна зустріч. Прогулюючись рядами супермаркету чуємо українську мову. Звісно не можемо пройти повз земляка, знайомимось. Як виявилось, це теж представник духовенства – єдиний священик української греко-католицької церкви в Латвії отець Валерій Свілстс. Дізнавшись, що ми з Херсонщини, він щиро здивований, як чисто на півдні володіють українською мовою.

вввввввввввв

Юрмала

В перервах конференції нас возять на знайомство з Латвією. Одна з таких поїздок до Юрмали. Як розповідає наша гід Наташа Антонічева, більшість будинків тут належить росіянам. Виходимо на центральну вулицю, яка для латишів наче Хрещатик для киян. Але якщо бути відвертим, їх «Хрещатик» нічим не кращий за херсонську вулицю Суворова. Та чим ближче до відомого юрмальського концертного холу, тим стає красивіше. Старовинні будинки, збудовані ще за царських часів, зберігаються в ідеальному стані і потопають в квітах. Тут до архітектурних пам’яток дуже дбайливе ставлення. Щоб зробити ремонт або реставрувати будинок, збирають спеціальну комісію і потім контролюють весь хід реставрації. Навіть, щоб змінити колір будинку, власник змушений довести, що саме з цим кольором він виглядатиме краще.

jurmala

Конференція

Конференція Церкви Божої Латвії проходила в Міжнародному виставковому центрі Кіпсайл. В великій залі зібралось близько 5000 християн Латвії. Для української делегації, яка була представлена не лише Новою Каховкою, були заброньовані місця в перших рядах. Наші співаки, яких теж запросили до участі в богослужінні, дуже вразили латишів своїм співом. Як потім жартувала одна з учасниць конференції, краще за українців співають тільки українці.

Загалом Латвія залишила дуже приємні спогади. Зачарувала стара Рига своїми старовинними будинками, величезними соборами, затишними подвір’ями з кафетеріями та вуличними музиками. Старе місто дуже схоже на наш Львів, але більших масштабів. Приємно вразила сучасна архітектура громадських будівель –величезна скляна бібліотека, модернові університети та студентські містечка, де, як у фільмах, на зелених газонах сидять студенти. Цікаво, що в супермаркетах дуже багато українських товарів, – шоколад «Корона», солодощі «Рошен», соки «Садочок», олія «Олейна» та інші.

ггггггггггггг

Повертаючись додому

Коли повертались додому, на території Литви у нашого автобуса сталася поламка і потрібно було відправити когось до найближчої заправки. Як показала ситуація, Литва – не Україна. Їх водії не квапляться зупинитись, аби надати допомогу. Всі просто проносяться повз і не звертають уваги на голосуючих людей на узбіччі. Єдине авто зупиняється десь за півгодини після нашої аварійної стоянки. В ньому їхало троє чоловіків, один з яких у військовій формі. Говорили про політику, цікавились надіями українців на звільнену Надію Савченко.

Повернувшись до України одразу занурюємось у вітчизняні реалії. Водій поскаржився, що наші митники натякали на необхідність заплатити аби безперешкодно повернутись додому… Одразу на першій заправній станції зіткнулись з хамством персоналу. Все це викликало сум і навело на роздуми про те, чому ми так довго живемо у кризах. Українці кажуть про себе як про найпрацьовитіший народ. Але, побачивши, з якою старанністю та акуратністю в Європі впорядковують траси, доглядають природу та ведуть господарство, виникає сумнів у цьому твердженні. Та все ж ця мандрівка переконала, що ми не так вже далеко відстали від тієї ж Прибалтики. І при бажанні нашого суспільства Україна може і обов’язково припинить «пасти задніх»… Але для цього необхідно навчитись сумлінно працювати, перестати бути пасивними, терпіти хабарництво, грабіжництво та інші пороки нашого сьогодення.

Сергій Пантоненко