Голод, дай їсти…Свідчення жертв голодомору 1932-1933 років, які проживали у Дніпрянах

На скрижалях історії селища Дніпряни, безперечно, закарбовані як радісні, так і сумні дати. Напередодні національного пам’ятного дня в Україні, що припадає на четверту суботу листопада, мова піде про одну з найтрагічніших сторінок в історії життя нашого народу й дніпрянців зокрема – голодомор 1932-1933 років.

Чи не кожному жителю, як і будь-якому пересічному гостю цього селища, доводилося бачити на території населеного пункту особливий пам’ятний знак – високий чорний Хрест. З’явився він на території Свято-Введенської церкви 9 вересня 1993 року завдяки зусиллям письменника-дисидента, багаторічного політв’язня, жителя Дніпрян, Михайла Масютка. dscn199610-метровий Хрест встановлено та освячено в знак вшанування пам’яті жертв репресій та голодоморів 1921-1923 років, 1932-1933рр., 1947 р. Поряд – дві меморіальні дошки. На першій – згадка про те, коли і ким був встановлений пам’ятний знак, на другій – прізвища 11-ти родин дніпрянців, померлих від голодомору. Звичайно, що це далеко не повний перелік людей, чиї життя забрало те страшне лихоліття. Встановити імена всіх жертв голодомору в нашому краї, на жаль, вже неможливо – відсутні архівні документи. Чимала частина книг запису актів смерті була вилучена і знищена, велика їх кількість – втрачена під час війни. І все ж у деяких метричних книгах були занотовані причини смерті: «від голоду», «запалення шлунку».

Беззаперечним фактом злочинних дій, які призвели до загибелі тисяч наших краян є свідчення очевидців. 2008 року, який був оголошений роком пам’яті жертв голодомору в Україні, волонтерами, учнями, викладачами, бібліотекарями, соцпрацівниками Нової Каховки були зібрані усні свідчення мешканців Новокаховської міськради, котрі пережили це жахіття або знають про нього з розповідей свої[ рідних. Усі ці дані лягли в основу опублікованої 2014 року книги «Голодомор очима свідків». Чимало досліджень у цій царині зроблено учнями і викладачами Дніпрянської школи. Завдяки їх зусиллям сьогодні дніпрянці мають змогу дізнатись про те, як переживали ці трагічні події їхні земляки.

Історію голодомору ще задовго до офіційного дозволу почала вивчати вчитель історії Дніпрянської школи, яка віддала закладу 30 років натхненної і плідної праці, Олександра Петрівна Берданова. Ось один з епізодів її спогадів, занотований у дослідженні:

«У нас у селі (Британи) був хлібоприймальний пункт. Туди потоками йшли машини з зерном. А ми, голодні й босі (близько 20-30 дітей), чекали кінця дня, щоб, коли вже перестануть їздити машини, опустити руки човником у землю, пропустити її крізь пальці, та чекати в надії, що на долонях залишиться 2-3 зернини. Ми дбайливо ховали їх у вузлик. За 2-3 години збирали невеличку жменьку. З цією жменькою зерна йшли додому. Мама перетирала їх у ступці, а потім варила «затирку». Так і вижили…».

А ось що розповідала юним дослідникам про голодомор корінна жителька Дніпрян Віра Федорівна Козлова, котрій пощастило пережити страшні роки.

«Ох, пам’ятаю я ті часи, бодай вони не повторилися. Ми хатину за 1000 рублів продали, щоб лише прогодуватися. А на скільки тих грошей могло вистачити, коли склянка ячменю коштувала 30 рублів, та й за тим треба було йти далеко в степи. Помер батько і два його брати – мої дядьки, у три дні померли, всіх в одну яму поклали… А в Британах мерці по вулицях лежали, нікому ховати було. 400 осіб померло, не рахуючи жінок, дітей. А скільки тоді тих Британів було? – малесеньке село… А мене, сестричок і братика бабуся до дитбудинку в Каховку віддала. Помер там братик, померла одна сестричка. Друга, слава Богу, залишилася жива, аж у Грузію пізніше прибилася, шукаючи шматка хліба…По п’ятнадцятеро діток за добу помирало… Отак от поруч мене, було, лежить, ротик відкриває, а потім і затихає…А вранці мажару загонять у двір, мертвих діточок за руки, за ноги повкидають та й вивезуть десь… А на заготзерні збіжжя було повно, це всі бачили…».

«В 1930 році я вийшла заміж. Згодом чоловіка Степана забрали до армії, тому в роки голоду його з нами не було. Із нашої родини я вижила одна. Навіть не знаю як. Можливо тому, що жила окремо, не мала дітей, – йдеться у свідченні Феодосії Петрівни Масюткіної. – На роботу ходили на виноградник за їжу. За норму отримували 5 маленьких картоплин і 2 ложки муки, і годували нас мамалигою. Якщо не зробиш норму – отримаєш одну ложку муки. Ще, пригадую, приходять у хату і кажуть: «Давайте залишки» (зерно). А що давати, як нема нічого. Ходили по хатах активісти, свої ж, партійні, комсомольці, садили всю сім’ю на воза, вивозили за село, а з хати виносили все, що було для чогось придатне. Обшукували і домівку, і всі сараї. Хліб, кльоцки пекли з будь-якої трави. Їла ліпку з дерев у садах, черепашок у плавнях видирали з панцирів, а вони пищали… Пам’ятаю, як люди передавали на вухо кожному, що за Бериславом у полях не вспіли до морозів вбрати кукурудзу, вона не достигла. Я і мої друзі пішки йшли за нею два дні. Ночували в скиртах, а як йшли вже з мішками, то я думала, що помру. Не їла кілька днів, а потім наїлась тої кукурудзи. Коли довго голодуєш – у людини зникає жалість. Це я також відчула на собі, коли побачила, як на візку везли мою мертву подругу, з якою я росла і вчилась. Її голова, руки теліпались по землі, а я просто дивилась…І не відчувала жалості. Коли комсомольці роздягали на дорозі бабусю, бо вона надягла на себе всю одежину, що мала, щоб не відібрали, а вийшло все навпаки… Вона галасувала, стогнала, дивилась на мене благальними очима, а я йшла і боялась заступитись, бо на мене могли пожалітися і засудити. В ті роки людей у нашому селі стало наполовину менше. Поїли всіх собак, котів, виловили ховрахів на полях. Після перенесеного голодування, тяжкої праці я довго не могла народити дитину. Перший синок народився аж у 1937-му, але вижити не зміг…».

Трагічна сторінка в історії Дніпрян, пов’язана з голодомором, знайшла відображення і в художній творчості знаних місцевих літераторів – Валентини Нежиголенко, Михайла Масютка та інших. Зі сторінок їхніх творів перед читачами постають реальні людські долі, покалічені терором, переслідуваннями, голодом, репресіями, тяжкими втратами.

«Все повигрібали комуністи, – розповідає дядина. – Повимітали під мітлу. Вже не дивилися – чи багатий, чи бідний – ходили від до двору, – читаємо в оповіданні М.Масютка «Бог захистив». – А тут зима холодна насувається. Заховали ми пів мішка борошна у скирту соломи, що на городі стояла. Думаємо, будемо хоч галушками рятуватись. І була ще в нас кобила. Не забрали її в колгосп, бо вона стара і сліпа на одне око була. А хмизу з плавнів на ній можна було привезти. Отож ми з сестрою прив’язали ту кобилу коло хліва, а самі пішли на похорон нашої тітки старенької. Приходимо додому під вечір, уже смеркалося. Дивимося, а наш город весь усіяний борошном, а кобила тягає в зубах порожній мішок, і морда її зробилася білою. І сміх, і гріх. Більше горе, ніж сміх, бо одне, що без запасу лишилися зимувати, а друге, як побачать комуністи, що наш город мукою усіяний, то вони нас живцем з’їдять […]. Що нам робити? Як не думали, нічого не придумали. Так і полягали спати, і кобилу не прив’язували, хай хоч сама йде в колгосп, подумали. Навіщо вона нам тепер, коли ми й самі, може, зиму не перезимуємо. Спали й думали, що з нами зроблять комуністи, як побачать борошно на городі. Удосвіта я прокинулася – глядь у вікно, а там сніжок падає. Сам Господь змилосердився над нами, прикрив наше борошенце і захистив від комуністів».

– Жахливо навіть через стільки років ступати болючими стежками страшної трагедії. У світі не зафіксовано голоду, подібного тому, що випав на долю народу, який населяв одну з найродючіших земель. І організований він був сталінським керівництвом головним чином для того, аби зломити опір українського села політиці суцільної колективізації, – зазначає викладач історії Дніпрянської школи Світлана Фасій. – Ще й досі не всі очевидці голодомору мають сміливість і силу розповісти правду. А ми її повинні знати! Коли сьогодні про це дізнаєшся не лише з книжок, а й з вуст старенької бабусі-односельчанки – це пронизує болем до глибини душі. Поспілкувавшись з людьми, починаєш розуміти, який тяжкий слід в їхньому серці залишають спогади про ті страшні часи. Про цю трагедію нашого народу не можна забувати. Я переконана – для того, щоб розібратися у проблемах сучасності, необхідно озирнутися у минуле, адже саме в ньому криються усі відповіді.

За матеріалами пошуково-дослідницьких робіт випускниць Дніпрянської школи О.Тринкаль, О.Марчук