Ігор Лікарчук: про оптимізацію мережі сільських шкіл

likar_mАвтор: Ігор Лікарчук, екс-керівник Українського центру оцінювання якості освіти.

Як тільки чую про оптимізацію мережі сільських шкіл, не можу позбутися однієї думки, котра розбуравила весь мозок. ЧОМУ за всі роки незалежності жоден міністр освіти, велетенська Академія педагогічних наук НЕ ЗАПРОПОНУВАЛИ ЖОДНОГО ВАРІАНТУ ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМИ МАЛОКОМПЛЕКТНОЇ ШКОЛИ?
Шляхи вирішення цієї проблеми є. Це і запровадження тьюторської системи організації навчання в цих школах, створення громадських шкіл і т.д. і т.п. Чому чиновники освітні і наукові чиновники діють як стоматологи радянської доби, котрі побачивши хворого зуба, негайно поспішають видалити його. А не так, як сучасні лікарі: лікують самого безнадійного. І не можу знайти іншої відповіді на поставлені питання, як ця: «усі вони бездушні до проблем сільської освіти, до проблем сільської дитини і сільського вчителя, до доль тисяч невеликих сіл і селищ». НЕ їхні діти і онуки їздитимуть холоднючими взимку і пекельними влітку автобусами. НЕ їхні діти і онуки тинятимуться коридорами опорної школи, чекаючи коли у всіх «пасажирів» шкільного автобуса закінчаться уроки, щоб їхати додому. Не їхні діти і онуки будуть вставати узимку на 1 чи 1,5 години раніше, щоб встигнути на автобус. Не їхні діти і онуки будуть шукати в дорозі місце для відправлення природніх потреб під дощем, на морозі, в пилюці. НЕ їхні діти та онуки замість нормального домашнього обіду будуть споживати щодня якісь бутерброди, бо грошей на шкільне харчування немає і не буде…
І найголовніше. Як мантру усі твердять, що оптимізація вирішить проблему якості сільської освіти. За моїми багаторічними спостереженнями якість української сільської освіти щороку падає. А програма «Шкільний автобус» діє не перший десяток років… Не під тією лавкою шукаємо не ту сокирку.

Оригінал

До свого попереднього посту про оптимізацію сільських шкіл надійшов коментар, який перепощую нижче. Він надто промовистий… Автор Elena Piskun.

«Не можна нищити сільську школу! Поки існує школа – село живе. Далі, після закриття-руйнування, село деградує. Мою рідну школу закрили 11 років тому. Зараз на тому місці залишилася лиш купа каміння і сміття вкрита бур’янами. В селі залишилися доживати віку пенсіонери, молодь, здебільшого, поспивалася. Нормальних сімей – відсотків 10. Діти щодня їдуть до школи автобусом, встають зрання і повертаються після обіду. Прив’язані до того автобуса, а значить не має можливості залишитися на позакласні, позашкільні заходи, гуртки, додаткові консультації з учителями. Харчування в школі є, в межах 6 гривень, але не всі спроможні їх сплатити. Так і сидять діти до третьої години без обіду. Підсумок: про розвиток дитини, здоров’я, нормальний відпочинок, а звідси випливає і спроможність доброго навчання можна забути. Але все вірно, це ж не діти міністрів-депутатів-чиновників, це – діти селян, яких, мабуть, не шкода!».