Маю гідність

Мені важко було писати цю статтю, я декілька разів бралася за перо, але душевний біль не давав продовжувати. Прочитавши, читач зрозуміє, чому.

Тож,скориставшись наданим мені правом ч.1, ст.277 ЦПК України та відповідним законодавством, яке дає право на відповідь, прокоментую мій позив до суду щодо захисту моєї честі, гідності та ділової репутації.

Приводом для мого позиву стали чотири статті в газеті «Нова Каховка» (2017 рік) за підписами Т.Путілової та В.Васильєва, а саме: «Совість України»: «Ідіть в дупу зі своїм містом», «Хто ви насправді, Тетяно Ракша?», «Сила народу – в любові до Батьківщини та її історії», «Якщо своєї пам’яті немає,то ніякий інститут пам’яті її не замінить …» Автори статей стверджують, що нібито я «тягала труну по площі», «грюкала дверима сесійної зали», дають мені характеристики: «буцімто вчитель», «псевдоісторик» – і це тільки частина епітетів, якими «нагородили» мене автори статей. До речі, у 2016 році та ж сама газета устами свого журналіста, друкуючи інтерв’ю зі мною, в статті «Скарби предків» називала мене «непересічною особистістю», «хранительницею духовних скарбів предків» і т.п.

Що ж відбулося за рік? 30 березня 2017 року на чергову сесію міської ради, без обговорення в комісіях (що є порушенням регламенту), був винесений депутатський запит секретаря Новокаховської міської ради Олександра Лук’яненка до начальника Новокаховського міжрайонного відділу Служби безпеки України, Новокаховської місцевої прокуратури, в основу якого був покладений плакат «Я – доброволець! Вступай і ти до лав української дивізії!». Запит був спрямований не проти мене, він стосувався депутата Д. (з етичних міркувань не називаю прізвище), яка розмістила плакат «Я – доброволець!» в мережі Facebook. Мого прізвища в депутатському запиті не було. Секретар Новокаховської міськради у запиті називає депутата Д. такою,що «скоїла злочин», передбачений ст.431-1 Кримінального Кодексу, порушила Закон «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки», посилається на Нюрнберзький трибунал, називає абревіатуру СС. Запит завершується словами: «Прошу зареєструвати факт скоєння злочину депутатом міської ради Д. в Єдиному державному реєстрі досудових розслідувань та проінформувати мене». І дивне, як на мене, завершення запиту: «Я його (плакат) не показую на камеру тому, що не маю права. Тільки правоохоронні органи».

Отже, «скоїла злочин», «плакат не покажу». Чим не 37-й рік минулого сторіччя? Сталінські репресії проти «ворогів народу», коли мільйони невинних людей за фальшивими обвинуваченнями розстрілювали за ст.58 Кримінального кодексу. Факт злочину може встановити тільки суд, а до цього,вибачте…

Задаю питання читачам: чи можна голосувати за те, чого не бачив, не читав перед сесією? Стосовно таких запитів класик українського парламентаризму І.Плющ (голова Верховної ради у 90-х роках) говорив до депутатів: «не впихуйте невпихуєме».

Я – історик за фахом. Аналізуючи будь-який історичний документ (а плакат є історичним документом і я ще до цього повернуся), читаю, підкреслюю найважливіші місця, а потім роблю висновки.

В процесі обговорення запиту я з місця подала репліку (з дозволу головуючого): «Абревіатура «СС» використовувалася в якості «січові стрільці» (УСС), які воювали на боці Австро-Угорщини в роки першої світової війни. Можливо, вона (депутат Д.) саме це мала на увазі?» Я зробила припущення, не стверджувала, оскільки не бачила в очі того плаката. Запропонувала відкласти це питання на цій сесії для того, щоб вивчити його зміст.

Після сесії відкрила Інтернет, знайшла плакат «Я – доброволець…». І що? На цьому плакаті зображений Дмитро Паліїв, сотник січових стрільців, активний учасник національно-визвольних змагань 1917-1921 років, ад’ютант генерала Микити Тарнавського Української Галицької Армії. У Львові, де він жив, є меморіальна дошка: «Дмитро Паліїв» (1896-1914), видатний політичний діяч. Заради об’єктивності зазначу: портрет Дмитра Палія був використаний в інший історичний період. Але є і прямий зв’язок: структурні підрозділи Української Повстанської Армії (період другої світової війни) формувалися в тому числі і з колишніх січових стрільців, яким і був Дмитро Паліїв.

Слуги «кардинала» (тобто автори статей) Путілова з Васильєвим, використавши аж надто коротеньку мою репліку з двох речень, розпочали свою брудну роботу. Цитую: «першою кинулася в бій депутат від «Батьківщини» Тетяна Ракша, презентуючи себе як вчитель історії (орфографія і стилістика авторів), вона запропонувала не розглядати запит О.Лук’яненка, «бо Д. хотіла як краще, адже це були січові стрільці, змагальники за вільну Україну». І пішло: «скандальний виступ колишнього директора», «займається цькуванням депутатів-колег» (агов, відгукніться, кого зацькувала), «викладач абсолютно не знає базових фактів з історії 20 століття» (до речі, у філолога Путілової: більше 20 помилок в статті «Совість України…»), «деградантка», «вона, яка забезпечила ідейне прикриття», «зрадила пам’ять односельців», «псевдовчитель, буцімто історик», «шанувальниця есесівської дивізії» – знову неповний перелік пасквіля (репортажем з сесії цю писанину назвати важко).

Головуючий, бажаючи мене «поставити на місце», сказав наступне: «Зайдіть у кожну сім’ю і спитайте, яка доля твого діда, прадіда, де вони були у 32-му (мається на увазі 1932 рік, початок голодомору1932-1933 років), у 41-му (1941-1945) минулого сторіччя».

Я дуже добре знаю, де в зазначений період були мої предки…Тож даю відповідь. У 1932 році померла від голоду мамина маленька сестричка Тетянка. Померла трагічно. Плакала в куточку хати маленька, голодна, знедолена дитина, просячи їсти. Така ж знедолена, змучена та голодна моя бабуся, Чутило (Архипова) Ірина Тимофіївна підійшла до дитини та шарпнула її: та замовкни ж ти… Дитина замовкла назавжди. Я не бачила своєї бабусі – вона померла молодою. Знаю про цю історію з вуст моєї мами, яка ніколи не ходила на могилку своєї матері. Не знали і ми, діти, де вона похована. Не пробачила моя мама тієї жорстокості до малої, безпомічної дитини. Мій прадід Чутило Петро Федорович (цитую за архівними довідками): «был незаконно арестован 2 января 1938 года за якобы антисоветскую деятельность; постановленим несудебного органа был подвергнут высшей мере наказания), а головна причина арешту – «не проявлял лояльности к советской власти». У1991 році воєнний трибунал Краснознаменного Приволзько-Уральського округа прислав довідку: «Направляем справку о реабилитации Чутила П.Ф.». А розстріляти встигли. Мій батько закінчив війну в 1945 у Будапешті, а батько мого чоловіка – у Празі, пройшовши на танку шлях від Москви до Праги. Тож «базові факти історії 20 сторіччя» я знаю не тільки за підручниками.

Я зателефонувала в Український Інститут Національної Пам’яті, який за Положенням, затвердженим Кабінетом Міністрів України, є Центральним органом виконавчої влади, домовилася про зустріч з його керівником Володимиром Вʹятровичем. Зустріч відбулася 5 травня 2017року. Я розповіла про ситуацію на сесії, про плакат «Я – доброволець…», він був здивований тим, що такі питання виносяться на сесію, пообіцяв дати відповідь.

Через 10 днів отримала офіційну відповідь: «Шановна Тетяно Іванівно! У відповідь на Ваш лист Український Інститут Національної Пам’яті повідомляє наступне. Відповідно до статті 1, п.5 Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) режимів в Україні» від 9.04.2015р., до символіки націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режиму належить: а) символіка Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини; б) державний прапор нацистської Німеччини1939-1945 років; в) державний герб нацистської Німеччини 1939-1945 років; г) найменування Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини (НСДАП) та зображення, написи, присвячені подіям, пов’язаним з діяльністю Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини (НСДАП); д) зображення гасел Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини, цитат осіб, які обіймали керівні посади в Націонал-соціалістичній партії Німеччини (НСДАП), вищих органів влади та управління Нацистської Німеччини та на окупованих нею територіях у 1939-1945 роках.

Агітаційний плакат дивізії СС Галичина «Я – доброволець! Ставай і ти до лав української дивізії» не містить перерахованої символіки, відповідно, не підпадає під дію Закону №317-8 «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного ( нацистського) режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» від 9.04.2015».

Крім того, заборона на публікацію «не поширюється на експозиції музеїв, тематичні виставки, бібліотечні фонди, електронні носії, посібники, підручники та інші матеріали наукового, освітнього характеру» (ст.4, п.3 3акону «Про декомунізацію»).

Крім того, плакати відносять до творів мистецтва. Пошлюся ще на деякі статі Закону про декомунізацію (ст.4, п.1, 3): «Рішення про невідповідність найменування (або символу) приймає орган виконавчої влади. Український Інститут Національної пам’яті є і Центральним органом виконавчої влади, який і визначає, який символ є забороненим для публічних публікацій.

Виникає питання: чи зверталися до юридичної служби виконкому за роз’ясненнями?

На наступній сесії я зачитала відповідь УІНП з трибуни. Коли сідала на місце, почула коментар головуючого: «Якщо своєї пам’яті немає, ніякий інститут пам’яті її не замінить…». Прокоментую як історик: удільні князі України-Руси, маючи «свою правду», виколювали очі рідним братам заради княжого престолу в Києві, а половці робили набіги, вбиваючи невинних людей. «Свою правду» мали українські гетьмани, укладаючи сумнівні договори з ворогами України, результатом яких стала Руїна, «своя правда» присутня і в наш час на сході України, яка вже потягла за собою 13 тис. наших хлопців…

Дуже не люблю хизуватися, але… Я – дипломований історик. За атестацією маю кваліфікаційну категорію «вчитель вищої категорії», «вчитель-методист», маю почесне звання «Відмінник освіти України». Мої учні неодноразово перемагали в олімпіадах, конкурсах МАН. За останнім ЗНО з історії більша половина моїх учнів (10 з 18-ти) отримали оцінки високого і достатнього рівня. Мої статті друкуються в наукових збірках.

Але повернемося до публікацій. У мене немає ні найменшого сумніву в «замовному» характері цих статей. Герої «свободи слова» бувають такими «сміливими», коли за їхньою спиною хтось стоїть. Хочу нагадати Статут на той час комунального підприємства «Редакція газети» Нова Каховка» (п.3, 2): «Головними цілями діяльності газети є:поширення достовірної інформації про діяльність Новокаховської міської ради, депутатського корпусу, виконавчого комітету, відділень, служб». Головний редактор (на час публікацій Кавун Є.П.) не виконав свій обов’язок щодо перевірки публікацій на достовірність: тут і Закон про декомунізацію, і депутатський запит, і «буцімто історик», «псевдовчитель» і багато іншого. Відповідно до Закону про інформацію «редактор несе відповідальність за поширення недостовірної інформації, поданої як фактичні дані». До того ж Кавун обманув мене, заявивши, що він був хворий, коли виходили публікації. Як виявилося, це було не зовсім так. Наведу посилання на ще один важливий документ – «Договір про висвітлення діяльності Новокаховської міської ради та її виконавчого комітету комунальним підприємством «Редакція газети «Нова Каховка» (рішення 73 сесії Новокаховської міської ради 6 скликання від 16.12.2014., п.2.2.1.): газета «на належному професійному рівні здійснює підготовку і випуск газети (більше 20 помилок в статті «Совість України…» допускає філолог Путілова); п.2.2.2: «…розповсюджує достовірну і об’єктивну (звертаю увагу на слово «об’єктивну») інформацію. У запереченні до мого позиву в суд автори статей просять суд залишити позив без руху через те, що вони в статтях виразили свою «суб’єктивну» думку, «критичну оцінку певних фактів». Малошановані мною відповідачі! Суб’єктивну оцінку ви можете обговорювати та висловлювати у себе на кухні, а якщо ви працюєте в комунальній газеті, яка виходить за гроші платників податків та відповідно до власного Статуту, то все ж повинні подавати об’єктивну інформацію.

У мене виникло ще одне питання:в якому статусі дає свої оцінки сесії Васильєв? Чи отримував він тридцять срібників за написання (чи долучення до написання) статей? Чи не суперечить його нинішня робота у приватному виданні «Нова Каховка–online» закону «Про запобігання корупції», де він продовжує «дописувати»? Більш того, на запитання судді, чи був він на сесії, він відповів, що не був!!!

Оспорюючи протокол сесії 30 березня 2017 року, відповідачі пишуть у клопотанні: «А оскільки протоколи міськради пишуться по декілька місяців…». Це привіт вам, Романе Вікторовичу, і вашому відділу! Оцініть «дружній» жест колег! В іншому документі, поданому ними до суду, вони стверджують, що четвертим відповідачем повинна бути… міська рада.

Наостанок: Кавун Є.П. залишив свою посаду головного редактора газети, написавши заяву про звільнення. Путілова теж звільнилася з роботи.

Залишається додати оцінку, яку надала комісія з журналістської етики, яку очолює відомий журналіст А.Куликов: «Комісія вважає, що тон публікації та використання зазначених висловів є не допустимими в діяльності засобу інформації, у професії журналіста, не сумісний із званням журналіста, а також суперечить Кодексу етики українського журналіста, який застерігає журналіста від образливих висловів, ненормативної лексики».

Тетяна Ракша, депутат Новокаховської міськради