Пам’яті Вікторії Смолій

smoliy

15 грудня виповнилось чотири роки з дня, коли від нас пішла відома новокаховська поетеса, шанований педагог та просто чудова людина Смолій Вікторія Іванівна.

Голос її душі – її вірші, які відрізняються особливою щирістю, вистражданістю душі, вони частина її самої, того, чим вона жила, що її турбувало і непокоїло.  Навіть будучи вже в похилих літах Вікторія Смолій дивувала оточуючих своєю енергійністю. Вона ніколи не сиділа на місці, завжди була доброю та чуйною до оточуючих. В своїх віршах поетеса боролася з байдужістю, жорстокосердістю, підлістю та іншими людськими вадами, підіймала теми любові і патріотизму.

«Вікторія Іванівна була моєю вчителькою російської мови та літератури, пише у своїх спогадах Ельміра Багірова, – тільки зараз я розумію наскільки глибокими, незвичайними і цікавими були ці уроки. І як мені пощастило. Тоді просто було здивування і захоплення. Коли ми проходили давньоруські билини, інші вчителі іноді слухали під дверима класу, як Вікторія Іванівна співає. Взагалі Вікторію Іванівну неможливо було не помітити, не запам’ятати – вона була дуже яскрава, емоційна, по-доброму неспокійна, ні до чого небайдужа жінка».

Народилась Вікторія Іванівна 3 липня 1931 року в селі Новонаталіївка, Чаплинського району Херсонської області, в сім’ї вчителя. Закінчила Бериславське педагогічне училище і Кримський педагогічний інститут. Працювала викладачем української та російської мови і літератури, вихователем в школі-інтернаті №1, була відмінником народної освіти України.  Друкувалась в міських та обласних газетах, колективних збірках «Передчутгя» (1994 р.) і «Родники надежд» (2006 р.) та інших. Перша книга поетеси «Добрий день, Нова Каховко!» була опублікована в 2001 році. Друга – «Тебе мой город, посвящаю!» в 2006 р.

Пропонуємо вам прочитати кілька поезії Вікторії Іванівни, які можуть розповісти про свого автора навіть більше ніж будь-хто з її шанувальників.

Лукаві люди

Хто любить працю, а хто – славу.
О люди!.. Різні ж бо вони.
Я не люблю людей лукавих,
І ти їх, друже, обмини.

Лукаві – двоєдушні люди.
Не розумієш їх завжди:
Дадуть і меду, і осудять,
І з підлістю у них лади,

І з правдою також ласкаві,
І кривда в гості йде до них…
Я не люблю людей лукавих –
Люблю я щирих і прямих.

Україна

Я народилася на Україні,
В Таврійській хлібодарній стороні.
І чорнобривці і барвінки сині
Ще змалку полюбилися мені.

Вкраїна в мене увійшла піснями,
Подарувала рідних слів букет
І душу заквітчала рушниками.
Ось України нашої портрет:

У неї очі променисті, сині –
Від неба і Славутича-Дніпра,
А брови чорні в нашої Вкраїни –
Від чорного шахтарського копра.

А коси в неї пишні, золотисті –
Від хвиль хлібів, що линуть з краю в край.
Вона в засік зсипає урочисто
Свій трудовий і щедрий урожай.

У неї мова щира і співуча,
А в її пісні стільки дивних чар!
Звіряє думи їй з стрімкої кручі
Тарас Шевченко, любий наш Кобзар.

Вона і тополина, й солов’їна,
Шанується козацька в ній доба,
В ній жаром вичервонює калина
І ніжно кучерявиться верба.

Вона своїм слов’янським мудрим ликом
Зоріє у війку серед держав,
Бо в ній живе воістину великий
Народ, що світові Шевченка дав.

Її вогонь калини не згасити
Ніяким ні вітрам, ні ворогам.
Вкраїна наша вічно буде жити,
Допоки в небі сонце світить нам!