Поет Анатолій Кичинський у картинній галереї Нової Каховки

Творча зустріч з херсонським поетом, членом Національної Спілки письменників України та Асоціації українських письменників, лауреатом Шевченківської премії 2006 року, Почесним членом Національної Спілки художників України (таких осіб  п`ять у Спілці) Анатолієм Кичинським зібрала багато шанувальників ліричного мистецтва пера.

Таланить мені зустрічати людей, яких я не знаю і знаю їх все своє життя водночас, спілкування з якими приносить ту насолоду, яку не передати словами, просто, боїшся їх відпускати, щоб ненароком не розірвати ті ниточки, що поєднують.

Сказати, що зустріч вдалася – нічого не сказати. Сказати, що поезія Анатолія Кичинського сподобалася – нічого не сказати. За-ча-ро-ва-на! Дві години спілкування з автором пролетіли на одному вдиху – видихаю дотепер. Зрозуміла одне – чути його вірші хочеться лише в його виконанні. Іншого виконання не сприйму, а вірніше, не повірю.

Ще готуючись до зустрічі, натрапила на невеличкий вірш «Малесенька, малюсінька, манюня», який склав яскраве враження про його автора, розкривши мені внутрішній світ поета – доброта через край, тендітне відношення до навколишнього світу. Реальне знайомство не розчарувало!

Малесенька, малюсінька, манюнька,

одним одна, самісінька-сама,

на яблуньці розкрила дзьобик брунька,

а навкруги — куди не глянь — зима.

Така стоїть у світі холоднеча!

Такі сніги! А брунька — за своє:

лишень розкрила дзьобик — і щебече,

витьохкує, цвірінькає, кує.

Та все про те, що літо – недалечко.

Про те, що дзьобик — це іще не все:

крім нього, в неї ж є ще і гніздечко,

в якому вона яблучко знесе.

Приємно вразило зворушливе відношення до батьків, яке несе через життя. Вірш, присвячений найріднішій людині «В гості до мами» нікого не залишить байдужим.

В холодні осінні дощі,

в холодні осінні тумани,

закутані в модні плащі,

ми їдемо в гості до мами….

Ми їдемо ночі і дні.

Ну як воно сталося з нами,

що їдемо, їдемо – і

ніяк не доїдем до мами?!

Це мама відкрила світ творчості через віконце з літерою Т – заголовної в імені Толік. Так і дивиться у той світ і понині, знаходячи нові сюжети, історії, героїв для своєї поезії. І хустинка-торбинка з копійками і карбованцями, з якою ходив разом з мамою по селі в пошуках господаря, який загубив її… Так і живе за правилом – не взяти чужого, а точніше, знайти і повернути. Тільки люди з такою душею можуть писати так, як пише Анатолій Кичинський. Хтось із присутніх замітив: «Добре, що ніякого патріотизму у віршах!» А для поета патріотизм – це писати рідною мовою; оспівувати землю, де ти першим криком оповістив про своє появлення на світ; любити українських жінок.

Тема кохання яскравими сплесками проходить через всю творчість Анатолія Кичинського. Його ліричний герой –  мрія всіх жінок. То він суддя тому, хто залишив жінку («Свічка»), то  пристрасний коханець, («Я тебе роздягаю»), то мисливець «підступний і хитрий» («Мисливець»), то закоханий до безтями…

Золота моя жінко, золота моя муко,

я до неба злітав, я тинявсь, як мана,

я, цілуючи подумки золоті твої руки,

і сміявся, і плакав, як дитина мала.

Тепер буду чекати (ой, як довго чекати!), щоб зробити справжній подарунок жінкам на початку весни – запросити Анатолія Кичинського на нову зустріч. Ми ж закохані мрійниці, якщо ні, то ніби і не живемо… Ковток любові ліричного героя дає нам крила і сили для польоту.

А про Анатолія Кичинського як художника розповім, коли відбудеться виставка його живопису у нас в картинній галереї ім. А.С. Гавдзинського.

Дякую Анатолію Обельцю за таку чудову зустріч!

Олена Михайленко, директор картинної галереї