Роздуми біля вітража, або сучасне минулого

Роздуми біля вітража,  або Сучасне минулого

Різоліт Палацу культури. (Фото надані автором.)

Навіщо нищити, не встигнувши зрозуміти?

Україна важко й повільно позбавляється пам’яток тоталітарної доби, залишаються порожні постаменти. Знайти альтернативу знесеному (демонтованому) — дорога і відповідальна справа. Адже місто —  живий організм, його архітектурні форми співзвучні моменту створення і опираються змінам — принаймні порушенням пропорцій, гармонії і логіки.
.
Найшвидша і найпомітніша антикомуністична акція — просто зішкребти декор радянських часів. Так іде «боротьба з символами, а не з ідеологією», — як зауважив нещодавно художник Олександр Ройтбурд.
 .
У Запоріжжі зірками, серпами та молотами прикрашено квартали 1950-х років — цю частину міста будували під керівництвом учня Весніних Георгія Вегмана.
  .
У Києві, у провулку Георгіївському, вийшовши з архіву СБУ, я натрапила на будинок, суцільно вкритий радянською символікою. Зірки, як амулети, прикрашають віконні лиштви — будинок за проектом архітектора Йосипа Каракіса будувався для співробітників НКВС. Чим не об’єкт для декомунізації?
  .
Але чи можна дорікнути архітектору на те, що він був змушений робити всупереч собі і під загрозою всемогутнього НКВС — у п’яти хвилинах ходи звідси їхнє місце роботи?
  .
На місці нинішнього будинку по Георгіївському провулку, 2, неподалік Софійського собору, стояла зруйнована в 1934-му Георгіївська церква. І Йосип Каракіс, проектуючи житловий будинок, зберіг фундамент церкви у спокої — над його залишками облаштовано сквер.
  .
Минуле можна скільки завгодно долати, скасовувати, нищити, але воно відгукнеться в сьогоднішньому корінням, своєю неминучою присутністю. Прощаючись з ідеологією комунізму, варто зберегти артефакти історії. В ортодоксально написаних картинах побачити об’єктивний зміст, який переважує ортодоксальність, виходить за її межі. В історії виявити факти, що пояснюють сенс.
  .
Чому ми так боїмося свого минулого? Навіщо нищити, не встигнувши зрозуміти?
  .
Не прибрати б те, що пам’ятає сутність свого часу, що може пояснити — чому ми такі…
  .
Майже сто років тому більшовики були ще більш поспішні: декрет РНК «О снятии памятников, воздвигнутых в честь царей и их слуг, и выработке проектов памятников Российской Социалистической Революции» був опублікований через п’ять місяців після жовтня 1917 року.
  .
Не заглядаючи через нинішні кордони, подивимось на Київ літа 1919 року: «…Постановили снести памятники Александру II, Николаю I, Кочубею и Искре, графу Бобринскому, генералу Дрентельну, бюст Столыпина в Лавре. Попала в список и фигура архангела Михаила на здании городской думы — как эмблема религиозного характера». (З книги С. Машкевича «Два дня з історії Києва»).
  .
Не прибрати б і зараз те, що пам’ятає сутність свого часу, що може наочно пояснити — чому наше минуле таке. Чому ми — такі? Вже не перший раз історію підлаштовують для зручних пояснень. Як писав філософ Августин Блаженний, замість минулого, сучасного та майбутнього, точніше було б говорити «сучасне минулого, сучасне майбутнього».
  .
Минуле мого рідного міста недовге, але вже є. Рік народження — 1952-й. У дитинстві моєму все в Новій Каховці здавалося ідеальним. Парк уздовж усього міста, червоні канни, зелені квадрати скверів, фруктові дерева на вулицях… Піщані пляжі, в які немов перетікає парк. Двоповерхові будинки центральної частини міста викликали заздрість — там просторі двори, палісадники під вікнами, до школи йти п’ять хвилин.
  .
Проживши в Новій Каховці молоді роки, ми досі зберігаємо в собі цей еталон гармонії, затишку, зручності. Розуміння архітектурного ансамблю, цілісності Нової Каховки прийшло пізніше. І цим еталоном ми, що виросли в Новій Каховці, міряємо інші міста. Третя школа — виявляється побудована за проектом того ж Йосипа Каракіса! І таких всього кілька в Україні. Палац культури зводили під пильною увагою письменника Олександра Довженка. Капітальна забудова міста — всупереч економній лінії партії — відбувалася під контролем Сергія Андріанова, який після відновлення запорізького Дніпрогесу був начальником будівництва нового «Дніпробуду» та міста Нової Каховки.
  .
Парк новокаховський названий на честь Степана Фалдзинського, який його і створив на піщаних берегах Дніпра. Перший архітектор Нової Каховки Юрій Насєдкін знався і розумівся в мистецтві, був близько знайомий iз художниками Дерегусом, Бурачеком, скульпторами Макогоном і Лисенком, малював і писав аквареллю. Юрій Костянтинович проектував розкішну новокаховську набережну. Будівництво Нової Каховки відбувалось під наглядом Інституту монументального живопису і скульптури при Академії наук УРСР. Тут працювали художники, митці, монументалісти, які зробили вигляд нашого міста унікальним.

Хтось із художників знітився, хтось розкаявся. Хтось замовк на час

У списку художників, чия творчість пов’язана з Новою Каховкою, — Альбін Гавдзинський, що подарував місту близько трьохсот своїх картин, учень Олексія Шовкуненка Леонід Чичкан, учень Федора Кричевського Борис Піаніда, колишній запорожець, художник і поет Юрій Сагайдак…
  .
Київські, одеські, херсонські художники Тетяна Хвостенко, Віктор Севец, Олексій Попов, Іван Ботько, Данило Дзевановский, Василь Мироненко, Юрій Скоріков, Григорій Довженко. Іменами запорожців Олексія Бурлая, Григорія Соколенка я доповнила цей список за спогадами, їхніми власними або сучасників. І пошук триває.
  .
Борис Миколайович Піаніда розписував плафон актового залу втраченого в первинному своєму вигляді новокаховського Палацу культури. Григорій Авксентійович Довженко розробляв орнаменти і технологію декору будівель.
  .
У виданні «Зодчество Украини» 1954 року Новій Каховці присвячено кілька абзаців. У ній Г. А. Дов­женка помилково або навмисно названо О. Довженком.
  .
Але поетично описана спільна робота художника і архітектора Зеньковича на Літньому театрі: «Умелое применение монументально-декоративных средств майолики, украинского народного орнамента, малых архитектурных форм, удачная цветовая гамма помогли архитектору Зеньковичу и художнику Довженко полнее раскрыть их художественный замысел и придать сооружению тот своеобразный жизнерадостный колорит, который так замечательно гармонирует с богатой зеленью, голубым южным небом и водными пространствами Днепра».
  .
У цій монографії я побачила ще одне призабуте прізвище — Мизін, Олександр Мизін. І далекий відгомін бойчукізму доповнив образ Нової Каховки як місця творчого притулку людей, що пережили репресії, але їх не забули. І Григорій Довженко, і Олександр Мизін оформляли разом iз Михайлом Бойчуком Селянський санаторій ВУЦВК у Хаджибеївському лимані під Одесою.
  .
Михайло Бойчук працював у техніці «вічного живопису», взявши за основу українські національні мотиви та переосмисливши настінну візантійську фреску. Творили бойчукісти не на полотнах, а на великих просторах, на стінах, чим несподівано прийшлися до вподоби радянському ладу.
  .
Потрібно було все масштабне, монументальне, доступне за змістом, здатне впливати на свідомість народних мас. Згодом виявилося, що бойчукісти пишуть не тiєю мовою, якої від них очікували.
  .
За формалізм, націоналізм, за безглуздим звинуваченням у шпигунстві були розстріляні Михайло Бойчук, його дружина Софія Налепінська-Бойчук та троє найближчих, найталановитіших соратників — Іван Падалка, Василь Седляр, Микола Касперович.
  .
Було знищено безліч картин, обідрали фрески в Луцьких казармах і ще на кількох об’єктах у Києві — їх зараз можна побачити хіба що на кількох чорно-білих фото. Знищено розписи Селянського санаторію ВУЦВК, Харківського Червонопрапорного театру… Хтось з уцілілих художників знітився, втратив свій голос у мистецтві. Хтось розкаявся. Хтось замовк на час.

Нехай ця музика звучить…

Повернення до монументального мистецтва Григорія Довженка й Олександра Мизіна в Новій Каховці — продовження традиції Михайла Бойчука, вільне або мимовільне, таємниче та мовчазне у той час.
  .
Згодом Григорій Довженко показав молодому художнику Григорію Соколенку фотографії втрачених розписів і картин Михайла Бойчука, Миколи Рокицького, Сергія Колоса… Знайомі імена я зустріла на виставці «Спецфонд» у Національному художньому музеї — там у 2015-му показали роботи репресованих художників, що зберігалися у спеціальному фонді з 1937-38 років, переживши декілька спроб знищення.
  .
Михайло Бойчук (отримав європейську академічну освіту в Кракові, визнаний за індивідуальний стиль у Парижі) говорив своїм учням: «Починаючи нову епоху в мистецтві, в пошуках шляхів ми не повинні зупинятися на одному, ми повинні в художній спадщині всіх віків і народів відшукати довершені твори, прочитати їх, проаналізувати їх — подібно до музиканта, який програє музичні твори минулих часів».
  .
Музика минулих часів збереглася в Новій Каховці у вигляді орнаментального оздоблення будинків, у розписах і мозаїках Літнього театру і у вигляді затьмареного ідеологічною символікою, але від цього не менш яскравого вітражу.
  .
Він зроблений за ескізом Олександра Мизіна ризькими майстрами у 1952 році. Вітраж поки цілий. І його можна відновити. Він, разом зі збереженим декором, виконаним Григорієм Довженком, — єдиний артефакт часів колишнього вигляду новокаховського Палацу культури.
  .
Нової Каховки, яку бачив Олександр Довженко, коли ходив її новими вулицями, збираючи враження для «Поеми про море».
  .
Невже ми не збережемо цю музику? Хай звучить. Нехай місто існує. Знищувати мистецтво безглуздо. Невже ми не знайдемо потрібних слів, щоб пояснити, звідки ці образи, як і чому вони з’явилися? Розповісти, хто жив і творив поруч iз нами у двадцятому столітті?
.
Всеукраїнське видання: Україна молода