Скарби предків

Розповідаючи на шпальтах «НК» про славну історію селища, не могли не поспілкуватися з непересічною жінкою, яка присвятила її вивченню не один десяток років. До вашої уваги розмова з краєзнавцем Тетяною Ракшою, викладачем історії місцевої школи, яка разом з учнями, займаючись дослідницькою роботою, з повагою до духовних і матеріальних скарбів, які залишили нам предки, підготувала чимало наукових робіт з життя Дніпрян, його самоврядування та розбудови, видатних особистостей, побуту дніпрянців, оприлюднивши багато цікавих і маловідомих фактів.

– Тетяно Іванівно, спілкування хотілося б розпочати з розмови про долю вашої родини – династії педагогів, яка, без сумніву, залишила свій оригінальний відбиток на скрижалях історії Дніпрян…

– Моя мати, Олександра Петрівна Чутило, народилася і виросла у Дніпрянах. В червні 1941-го стала студенткою Херсонського педагогічного інституту. Після завершення навчання за направленням поїхала вчителювати у Рівненську область. Там, у селі Бережниця, зустріла майбутнього чоловіка – мого батька, Івана Івановича Берданова. Родом він з Черкащини. Обоє працювали директорами шкіл: батько – в селі Дубровиці, а мама – у Бережниці. У 52-му році вони приїхали у Дніпряни, працювали в школі. Мама впродовж 30 років викладала історію, батько – англійську мову. Натхненній і плідній освітянській праці він присвятив понад 50 років. Певний час працював у школі №1, а потім – у Дніпрянській. Викладав навіть у свої поважні 76 років. Це якраз були буремні 90-ті, коли освіта переживала не найкращі часи: матеріальна скрута, невиплата заробітних плат і т. п. Дві мої сестри продовжили справу батька – викладали англійську мову. А я стала істориком, як мама. Досконало дослідивши свій родовід, створила генеалогічне дерево. Ці знання, безумовно, вплинули на мій світогляд і на особисте сприйняття Батьківщини, адже доля моєї сім’ї –це доля багатомільйонної країни, в якій, мов у краплі води, відобразилися і історичні трагедії (голодомори, репресії, Друга світова), і тріумфальні переломні моменти – розпад світової системи соціалізму та проголошення омріяної незалежності України. Є в нашій родині репресовані у 1937-му році. Так, з шести дідів зі сталінських таборів повернувся лише один, п’ятеро – загинули. Вони були свого роду дрібними підприємцями – займалися виноградарством ще до того, як у 1929-му тут, у Дніпрянах, почали створювати колгосп. Потім у 60-х, за часів хрущовської відлиги, їх реабілітували. Не оминуло нашу родину і таке страшне лихо, як голодомор. Дуже прикро, що в книзі Пам’яті імен моїх рідних, як і багатьох інших дніпрянців, немає. Мовляв, фактів голоду на даній території не зафіксовано. Писала авторам видання, відповіді не отримала. Вважаю, це чиєсь недбальство. Аналізуючи всі ці історичні події й факти, переконана: подібне не повинно повторитися за жодних обставин.

Частина фактів з історії моєї родини лягла в основу пошуково-дослідницької роботи колишньої учениці Юлії Данфорт, яку вона презентувала в рамках конкурсу учасників МАН (Мала академія наук).

– Скільки часу триває робота з вивчення минулого нашого краю?

– Вже понад 15 років разом з учнями досліджуємо цікаві суспільно-історичні факти й проблеми, історію конкретних об’єктів, в тому числі розташованих на території нашого міста, селища, що знайшло відображення у ряді науково-дослідних робіт. Цією справою займаюся перш за все тому, що мені це до снаги. Та найбільше радують досягнення дітей. Тішить, що всі учні, які займалися дослідницькою роботою, нині стали досвідченими фахівцями в різних галузях. Є серед них переможці всеукраїнських, обласних конкурсів. Є кандидати наук. Ази дослідження, бажання йти стежками науки, розуміння пошукових методів вони отримали саме під час наших наукових розвідок. Кілька років тому Дніпрянській школі міською владою був подарований мультимедійний проектор – саме за розвідки, пов’язані з історією рідного краю.

Робота триває, хоча фінансування практично відсутнє, і додаткові години ми, викладачі, не отримуємо. Наша давня мрія – створення шкільного музею. Наразі увесь зібраний матеріал треба систематизувати і привести у відповідний вигляд. Приміщення також є.

Дві мої підопічні беруть участь у конкурсах нинішнього року. Один з них – «Невідома Україна у відомих обличчях». Разом з Марією Редко темою дослідження взяли кам’яні вишиванки будівель Нової Каховки – роботи Григорія Довженка. У підсумку маємо 2-е місце в області.

Тему «Дай лапу, друг» готували разом з Оксаною Фединяк. Мова йде про ставлення учасників АТО до тварин. Робота, яка, до речі, також посіла друге місце на Херсонщині, присвячена пам’яті нашого земляка, який нещодавно загинув на Сході, – волонтера Валерія Вахненка.

– Одна з ваших розвідок присвячена видатному українському композитору Володимиру Івасюку. Як вдалося відслідкувати зв’язок цієї непересічної постаті в історії української культури з Дніпрянами?

– Поштовхом для дослідження стала саме газета «Нова Каховка». Прочитавши матеріал на цю тему, ми вирішили досконаліше дослідити цей ланцюжок. Моя мати навчалася в одному класі з матір’ю В. Івасюка Софією Іванівною Карякіною у нашій Дніпрянській школі. В сімейному архіві зберігаються світлини того періоду. Після завершення інституту мати майбутнього композитора поїхала на Західну Україну, в Чернівецьку область, де вийшла заміж і залишилася жити. Я відвідала музей родини Івасюків. Там дізналася багато цікавих фактів. А ще знайшла твір Івасюка – «Баладу дві мальви», присвячену батьківщині його матері, зокрема Дніпрянам, де він також бував. Підсумки дослідження знайшли відображення у нашій спільній роботі з випускницею Марією Микитенко.

– Багато років ви, як депутат селищної та міської ради, представляли інтереси громади, що продовжуєте робити і нині. Які доленосні рішення довелося приймати впродовж цих років?

– Депутатом мене обирали від початку роботи у школі: селищної ради, здається, чотири скликання, а міської – п’ять. Перше, що одразу згадується, це те, як ми разом з однодумцями відстоювали земельну ділянку, де розташована церква. Це був кінець 80-х– початок 90-х, – коли питання, пов’язані з розвитком духовності, ще знаходились, можна сказати, у стані «радянського закостеніння». Церкву люди відвідували не так масово. На одній із сесій селищної ради постало питання про передачу землі радгоспу імені Солодухіна, аби в подальшому там були споруджені потужності господарства. Питання набуло широкого резонансу. Тодішній керівник сільгосппідприємства Олександр Шокодько, з яким, до речі, ми зберегли дружні стосунки до сьогодні, – людина гуманна, розуміюча. Але коли мова йшла про розширення виробництва, решта питань, звісно, відходила на інший план. До того ж, він не був корінним дніпрянцем, що теж зіграло свою роль. Разом з депутатами довелося боротися дуже наполегливо. Зараз розумію, що це було дійсно доленосне рішення і воно відіграло свою позитивну роль. З великою повагою ставлюся до нашого священика. Отець Віктор взявся за непросту справу – відродження храму. Бачу, що складно, але все рівно будівництво триває. І я рада, що зведення церкви на землі, яку вдалося відстояти, продовжується.

За роки роботи директором школи, звісно, намагалася вирішити якнайбільше питань, пов’язаних з навчальним закладом. Наприклад, встановлення парканчика вздовж тротуару по дорозі до школи, на вулицях Новолагерській та Корсунській. Коли ми дізналися, що на вул.Першотравневій у Новій Каховці демонтують дорожню огорожу, я звернулася до керівника КП «НК Екосервіс» Василя Нікуліна і ту металеву конструкцію згодом встановили у нас. Нині зосередилась на індивідуальній допомозі конкретним людям. Як правило, віч-на-віч зі своїми бідами лишаються самотні люди похилого віку. Коли мова йде про такі питання, як, наприклад, оформлення матеріальної допомоги для цієї категорії громадян, у владних структурах відмови не маю.

– Чи вдалося реалізувати усі задуми на посаді директора школи?

– Директором Дніпрянської школи я стала у 1985 році. І працювала з оглядкою на свого батька. Боялася його підвести. Зізнаюся: ніколи не любила, а тим паче – не прагла бути керівником. Для цього потрібно мати хист. Та саме життя підштовхнуло до важливого рішення. Починати було складно. Але мною керувало переконання: Дніпряни заслуговують на гідний навчальний заклад. Відмовляюся чути, що сільська школа – нижча міської за рівнем, чи ще за якимись іншими показниками. Хотілося створити навчальний заклад, який би не мав цього невиправданого ярлика. І думаю, що нам це вдалося. Радію з того, що школа має своє обличчя та позитивний імідж. З наших стін вийшло стільки талановитих дітей, що просто гордість переповняє душу. Це і є головний показник і визнання роботи нашого колективу.

– Як корінна жителька Дніпрян, чи спостерігаєте нині зміни на краще у селищі?

– Звісно, Дніпряни змінюються. Час не стоїть на місці. Велику роль у покращенні умов життя відіграла газифікація. Завдяки цьому люди почали жити комфортніше, чистіше. Це, звичайно, нині дороге задоволення, треба заощаджувати. Але повертатися у минуле, знов кураї палити – не вихід. Як на мене, більше квітів з’явилося, садиби стали ошатнішими, привабливішими. Мешканці почали ставитися більш дбайливо до навколишнього середовища. Не всюди, звісно, але є з чим порівнювати. Зараз мене дуже непокоїть стан нашої блакитної артерії – Дніпра. Берег захаращений, занедбаний. З’являються якісь незрозумілі будівлі. Я вже мовчу про найбільшу «чорну пляму» дніпровського плеса – перевалку. Час від часу там спостерігаються якісь зрушення з мертвої точки, але проблема лишається невирішеною. Річку треба рятувати.

Дніпряни для мене – особливе місце, неповторне, не схоже на жодне інше. Тут прожила усе життя і жодної миті, навіть у думках, не пошкодувала про це.

 Наталія Левченко