В полоні “вишневої усмішки”…Сьогодні Остапу Вишні виповнилося б 126 років

«Осінь…
Ліс стоїть задумливий, печальний: йому ось-ось треба пишне своє вбрання скидати, підставляти свої віти дощам холодним, хуртовинам сніговим.
Листя з суму жовтіє, а деяке з туги кривавиться.
Ось падає кленовий лист, — умер він, одірвався з рідної йому галузки і падає.
Він не падає сторч на землю — ні.
Йому так не хочеться йти на вічний спокій, лежати і тліти серед завмерлих собратів своїх…
Він кружляє на галявині, то вгору підноситься, то хилиться до землі.
Ой, як не хочеться йому тліти!
Останнім конвульсійним рухом він поривається вгору, до світла, до сонця, що так пестило його, так голубило…
Але нема вже сили в кленовому листу, нема вже життя в нього, падає кленовий лист на землю і затихає…
Навесні на його місці молодий буде лист, зелений, він з вітром розмовлятиме, хапатиме жилками своїми сонячний промінь, під дощем купатиметься й росою умиватиметься…»

Напевно, уважний читач вже здогадався, хто автор цієї неповторної замальовки. Це рядочки з роману «Вальдшнеп» відомого українського письменника-сатирика і гумориста Остапа Вишні (Павла Михайловича Губенка). Остап_ВишняСьогодні, 13 листопада, виповнюється 126 років від Дня народження митця.
В середині двадцятих років минулого століття в Україні не було популярнішого письменника за Остапа Вишню. За кількістю видань він посідав перше місце серед своїх колег по письменницькому цеху і був найзаможніший, – зазначається у  повідомленні “Укрінформ”. Його друг, письменник Майк Йогансен (пізніше репресований і розстріляний) писав: «Всі українці поділяються надвоє, але не рівно: 99 відсотків складають ті, хто тільки побачивши «вишневу усмішку» і ще навіть не обізнавшись з її змістом, вже хапається за живіт, тоді падає долі і качається по землі в нападі гомеричного реготу, аж через силу благаючи: «Ох, дайте ж мені скоріше прочитати, щоб я бодай знав, з чого сміюся!» А про один відсоток годі й мовити – це заздрісники…» Втім, саме завдяки заздрісникам всенародний улюбленець, «Гоголь Жовтневої революції», як його називали сучасники, заробив 10 років сибірських таборів і став однією з перших жертв сталінського терору. Документ про реабілітацію письменник отримав наприкінці жовтня 1955 року, рівно за одинадцять місяців до своєї смерті…

Вишня«У мене нема жодного сумнiву в тому, що я народився, хоч i пiд час мого появлення на свiт бiлий i потiм – рокiв, мабуть, iз десять пiдряд – мати казали, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку.

Трапилася ця подiя 1 листопада (ст. стилю) 1889 року в мiстечку Грунi, Зiнькiвського повiту на Полтавщинi…

Власне, подiя ця трапилася не в самiм мiстечку, а в хуторi Чечвi, бiля Грунi, в маєтковi помiщикiв фон Рот, де мiй батько працював у панiв.

Умови для мого розвитку були пiдходящi. З одного боку – колиска з вервечками, з другого боку – материнi груди. Трiшки поссеш, трiшки поспиш – i ростеш собi помаленьку.

Так ото й пiшло, значить: їси – ростеш, потiм ростеш – їси.

Батьки мої були як узагалi батьки.

Батькiв батько був у Лебединi шевцем. Материн батько був у Грунi хлiборобом.

Глибшої генеалогiї не довелося менi прослiдити. Батько взагалi не дуже любив про родичiв розказувати, а коли, було, спитаєш у баби (батькової матерi) про дiда чи там про прадiда, вона завжди казала:

– Отаке стерво було, як i ти оце! Покою вiд їх не було.

Про материну рiдню так само знаю небагато. Тiльки те й пам’ятаю, що частенько, було, батько казав матерi:

– Не вдалася ти, голубонько, у свою матiр. Царство небесне покiйницi: i любила випити, i вмiла випити. А взагалi батьки були нiчого собi люди. Пiдходящi. За двадцять чотири роки спiльного їхнього життя, як тодi казали, послав їм господь усього тiльки сiмнадцятеро дiтей, бо вмiли вони молитись милосердному.

Почав, значить, я рости…

Так писав про себе  Остап Вишня в одному з найпопулрніших та найвідоміших своїх творів «Моя автобіографія».

Нерозривно постать митця пов’язана з нашим краєм. Як відомо, ім’я Остапа Вишні носить  нині діюча туристична база. На її території обладнано музей, встановлено бюст знаменитого українського письменника.
Приїхав у Кринки митець  1955 року. Розповідають, що він спустився по стежинці до причалу, окинув поглядом заплаву і захоплено вигукнув: «Яка краса! Оце так благість! Дайте човен! .. ».

З тих пір у нього і повелося: «Хто в Крим, а я – в Кринки! ..» Саме цими словами починається одне з його оповідань популярної збірки «Мисливські усмішки».

У Кринках Остап Вишня познайомився з багатьма. Особливо любив «погомоніті» зі старими, мисливцями і рибалками. Багато хто з них стали героями розповідей його безсмертних «Мисливських усмішок». Тут письменникові добре відпочивалось, плідно працювалося. Саме тут його відвідали Олександр Корнійчук з Вандою Василевською, Микола Бажан, Андрій Малишко, Володимир Сосюра, Максим Рильський … – майже всі корифеї української літератури.kor_038

У серпні-вересні 1956 року разом з дружиною Варварою Олексіївною Остап Вишня знову відпочивав у Кринках. Багато рибалив, працював над оповіданнями, але знаходив час і для зустрічей з людьми, з якими був знайомий і подружився. kor_039Він зустрівся з робітниками винсовхоза імені Мічуріна (Козачі Лагері), радгоспу «Цюрупинський», побував в гостях у школярів та вчителів Козачелагерської середньої школи, Цюрупинської школи № 1, у студентів та викладачів колишнього Херсонського педінституту. Письменник ніби передчував, що ці зустрічі у нього – останні.

20 вересня Остап Вишня поїхав до Києва, а рівно через тиждень громадськість столиці проводила його в останню путь …

За матеріалами «Мой город – Херсон»