В’юнка ниточка майстрині Лесі

Про традиції і сучасність української вишивки можна говорити годинами і все одно щось буде недомовлене. Краще за все побачити на власні очі, мати можливість доторкнутися до тканини, роздивитися кожний стібок, кожний защип, кольорову гаму, побачити зворотний бік вишивки, а ще запам’ятати візерунок, щоб потім відтворити на своєму вишитті…

Я хочу представити вам Лесю Демчук з Нового Роздолу, що на Львівщині. У 2017 році ми виграли грант і поїхали на Львівщину з проектом «Вишиванка єднає Україну», який допомагала організовувати наша землячка і колежанка Лесі, знана вишивальниця Даніела Іванюш. В рамках проекту зі Львова до Нової Каховки ми везли виставку рушників вишивальниць Західної України. Найбільше експонатів було від Лесі Демчук – двадцять п’ять зразків. Виставку назвали «Жіноча доля – вишитий рушник». Вона розпочала свій виставковий шлях у Новій Каховці і подорожувала півднем України – Енергодар, Бердянськ, Маріуполь.

Роком пізніше я мала честь познайомитися з Лесею в реальному просторі, коли їздила до Тернополя на зустріч вишивальниць в рамках проекту «Відродження борщівської сорочки». Тендітна жіночка, невгамовна в доброму сенсі, чудова вишивальниця – її називають Королевою мережок, мисткиня, збирачка-колекціонерка, етнографка, вчителька, творець сучасного вишитого одягу. Кожна її робота – витвір мистецтва, сповнений іноді ризикової сміливості. Леся багато їздить Україною, ділиться своїм досвідом і вміннями. За вишивальний талант і неймовірну роботу з популяризації традиційної української вишивки її прийнято до Національної Спілки майстрів народного мистецтва України.

У нашій картинній галереї ім.А.С.Гавдзинського впродовж літа експонується виставка вишитих сорочок «Скарби і сучасність» з приватної колекції Лесі Демчук, в якій представлені сорочки минулого століття. Поряд – роботи доньки Юлії. Її образи на склі привертають увагу відвідувачів своєю неординарністю.

Звичайно, до майстрині Лесі багато запитань. На деякі з них вона люб’язно погодилася відповісти.

– Коли народилася ідея збирати колекцію вишиванок, рушників? Чи всі «експонати» належать родині Демчуків? Звідки вони?

– Років 15 тому прийшли до свекрухи в гості. Вона пекла пляцок, по вашому пиріг, і витягувала його з духовки старим рушником. Я на неї накричала, забрала рушник і ще купу вишитих речей з шафи. Так і почала збирати. Дарували сусіди, близькі, знайомі, родичі. Згодом почала купувати рушники, сорочки, одяг з центральної України, тобто не зі свого регіону. Переважно досліджувала, шви, крій, техніку, нитки. Щодо колекції, то в ній представлені Гуцульщина, Бойківщина, Опілля, східне Поділля, Київщина, Сумщина, Полтавщина, Чернігівщина, Буковина. Тільки рушників близько 350. Не маю хіба що Полісся, Борщівщини

– Чи є якісь цікаві історії колекціонування вишиванок, рушників?

– В основному купувалося все для досліджень. Хоча є одна річ з маминого села. Приїхала одна пані зі Львова робити прибирання у батьківській хаті. Повикидала все старе вишиття і підпалила. Прибігла мамина сестра і витягнула з вогню наволочку, вишиту до 1940 року. Пам’ятала, що я збираю старі вишивки.

– А скільки сорочок мала жінка раніше? В сенсі використання – повсякденна, на жнива, весільна, на свята, до церкви. Чи для всіх подій використовувалася одна сорочка?

– В скрині жінки мало бути до тридцяти сорочок, у чоловіків –10. Чоловіки тяжко працювали, тому їхніх сорочок так мало дійшло до нас.

Сорочки були святкові і до буднього дня, буденки. В деяких регіонах, наприклад, у гуцулів, були окремі сорочки до шлюбу. Святкові – багато розшиті, будинки – у дрібку коло шиї і біля рук. Святкові з тоненької, білої тканини, до будня сорочка могла бути сірою, з грубого льону чи коноплі.

– Чи була окрема нічна сорочка? Якщо так, чи була вона вишитою?

– Спали просто в сорочці, в якій ходили щодня, в буденці. Святкові сорочки вдягали до церкви, на свята, приходили, відразу ж знімали і складали в скриню.

– Розкажи, будь ласка, в твоїй родині самі виробляли тканину чи купували? Фарбували нитки? І чим в домашніх умовах це робили?

– Моя прапрабабця Євдокія Павлів ткала на все село. А от прабабуся Софія Клим, яка народилася у 1896 році, вже полотно не ткала, шила сама з купованої тканини, але вміла сама викроїти і пошити, знала нехрестикові шви. Вона вміла читати і писати, померла 1988 року.

Нитки купували, у нас на Львівщині ніхто їх не фарбував. Моя родина жила в Австро-Угорщині. Пригадую, брат моєї бабці Микола їздив на заробітки до Франції. Там одружився, мав двох синів, але потім перед війною повернувся в Україну. Прабабчині сестри мешкали у Польщі та в Австріі.

– Взори відшивалися від бабусі-матусі чи були якісь ще засоби (чи методи)? Можливо, схеми перемальовані вручну, друковані?

– Вишивалися взори ті, що були в родині. Також могли просити сорочку в сусідки. Якщо з сусідами жили добре, то сусідка могла дати відшити, але прабабця і бабця завжди щось міняли, щоби не було однакових. Не було взорів друкованих, папір і олівець були дорогі. Бабця і прабабця вишивали або з голови, або з вже готового перевишивували зі змінами.

– В якому віці дітей заохочували до вишивки? То було примусово?

– Не заохочували, а дівчата бачили, що вишивали, і хотіли вишивати собі якнайскоріше. Але переважно з років 5-6 вже навчали.

– Коли ти, Лесю, почала вишивати? Коли тебе «накрило» вишивкою?

– Мене мама навчила вишивати у сім років, тобто я вишиваю вже майже сорок років. Рушники, подушки, серветки – вони були найпершими, потім років в десять я вишивала картини. З картин перейшла на українську традиційну вишивку. Не було ні книжок, ні вчителів, був форум «Спілкування за вишиванням», єдиний україномовний. Були майстер-класи, конкурси, презентації. У 2011 році відбувся в Києві перший Всеукраїнський зліт вишивальниць. Тобто ми намагалися зібрати всіх вишивальниць і створити спільноту. Власне, те, що ти бачила і бачиш, це є наслідком того гуртування.

– Чи вишивають твої діти?

– Юля і Дмитро вміють вишивати, але не вишивають. Коли треба інколи помагають, коли я не встигаю.

– Лесю, що найбільше любиш вишивати – жіночі, дитячі, чоловічі сорочки, рушники, серветки, скатертини? Чи вишиваєш ти картини за схемами з магазину?

– Вишиваю і люблю вишивати все. Вишивала картини. Розробки польських або іспанських дизайнерів. Мої картини прикрашають оселі (про вишиті сорочки мовчу) Польщі, Іспанії, Португалії, Італії, Росії, Чехії, Австрії, Америки, Канади.

Отака вона, Леся Демчук з Нового Роздолу – зберігачка, охоронець минулих традицій, які завдяки таким людям переходять від покоління до покоління. І саме завдяки таким, як вона, Україна залишатиметься українською в барвограйних вишитих сорочках, зі строкатими рушниками на іконах і з доброзичливими усмішками на обличчях.

А виставка «Скарби і сучасність» після свята Незалежності поїде мандрувати. На неї вже чекають у художньому виставковому залі славного міста Енергодара. Хочеться, щоб вона охопила якомога більше міст України і збирала зацікавлених і вдячних глядачів, які після відвідування візьмуться за голочку з ниточкою і прокладуть перші стібочки на полотні.

Олена Михайленко, директор картинної галереї ім.А.С.Гавдзинського