“Влітку пишу жіночу натуру. Тепло, затишно, жінка знімає з себе все зайве”

61-річний художник із Нової Каховки на ­Херсонщині Олексій Іванов зустрічає на порозі своєї квартири в шортах і капцях. Вибачається, одягає сорочку, запрошує на кухню. Там стоїть запах сигарет.

— Я народився в Рязанській області, в єсєнінских місцях, — розповідає російською. — Звідти мої предки, у яких був колись маєток. Потім ми з батьками жили в Оренбурзькій області, а там ні фруктів, ні овочів. Якось їхали поїздом до Москви, а з нами попутник із Нової Каховки. Сказав, що там земний рай: на одній вулиці ростуть абрикоси, на іншій — черешні, на третій — горіхи. Овочі та фрукти — цілий рік, копійки коштують. Ми подумали, що якщо це правда хоча б на 10 відсотків, варто туди їхати жити. Виявилося, все правда, – розповідає Олексій Іванов журналісту видання Gazeta.ua.

У Новій Каховці Олексій пішов у п’ятий клас. Почав вчитися живопису. У восьмому класі в міській картинній галереї вперше виставили кілька його акварелей.

— Дехто вважає, що мій учитель — Врубель, — розповідає Олексій, тримаючи в руках пачку цигарок. — Але це занадто голосно сказано. Безумовно, знайомився з його картинами, вивчав техніку малювання. Чогось, напевно, навчився. Як і у Рафаеля. Потроху вчився в багатьох великих майстрів.

Восени пишу натюрморти. Люблю малювати польові квіти — в них прихована якась напівдика сила. Тюльпани і троянди — зовсім не те. Коли листя жовтіє і червоніє — настає час пейзажів. Ходжу на річку з вудкою і там шукаю гарні композиції. Влітку пишу жіночу натуру, — продовжує Олексій Борисович. — Тому що тепло, затишно, жінка знімає з себе все зайве. Живу сам, дружина — в Києві, їздимо один до одного в гості. — Так у житті вийшло. Зараз картини практично не продаються. Раніше було краще — навіть на замовлення писав. Найбільший гонорар у житті — 600 доларів. Часто не знаю, хто покупець. Пишу в основному олійними фарбами, хоча й аквареллю балуюсь.

Я ось уже три тижні нічого не роблю. На риболовлі посковзнувся, впав, зламав ребро. Потім захворів. А взагалі-то події в країні тиснуть на тебе, нікуди не дінешся. Навіть пейзаж малюєш — вже не ті кольори виходять. А треба щось веселеньке шукати.

З 1987 року працює викладачем у Новокаховській школі мистецтв.

— Зараз кожне молоде покоління різне. Відрізняються одне від одного неймовірно. У темпераменті, у ставленні до мистецтва. Намагаюся їх зрозуміти — з перемінним успіхом. Вони більш розкуті, вільні. Але погано, що читати перестали. У них кліпова свідомість. Раніше на творчий конкурс на вступних іспитах в інститут на написання картини абітурієнту давали 8 годин. Зараз пишуть за 3.

Веде у свою майстерню. Для неї художник відвів велику кімнату у “двушці”. На підлозі і стінах по периметру стоять і висять картини. На підлозі біля стіни — повна пляшка червоного вина. На стояку стелажа висять спортивні медалі, завойовані Олексієм на змаганнях із шахів та шашок. Господар вибачається за безлад, каже, що напередодні приходили поети з гітарою, трохи посиділи. Показує картини. Деякі незакінчені. На одній намальована оголена дівчина, що сидить за столом. Сюжет нагадує відому картину російського живописця Валентина Сєрова “Дівчинка з персиками”.

— Але в мене цікавіше, — усміхається художник. — Там ще склянка з соком повинна стояти. І дівчину трошки одягнути треба — буде в нічній сорочці, бо це ранок. Натурницям нічого не плачу. Самі з задоволенням позують. Це мої знайомі. Вони — інтелігентні люди, розуміють мистецтво. Головне, що не соромляться себе. Але обличчя завжди змінюю — у нас маленьке містечко, усі всіх знають. Ось ця у мене спортсменка, бачите, яке тіло, — показує на картину. — А от дивіться, яке обличчя вирахував: в очах — досвід, презирство. Вона розумна. Недарма біля неї книжка лежить.

46 робіт Олексія Іванова були виставлені в Києво-Печерській лаврі 2004 року. Загалом написав понад тисячу картин. На початку 2000-го разом із художницями Оксаною Рашевською і Тетяною Сердюк возив картини у французький Сент-Етьєн дю Рувре. Мав кілька персональних виставок у Новій Каховці та Києві.