Жіноче обличчя Афгану…

  Роки губляться у вічності, щось із плином часу тьмянішає, а щось – і зовсім забувається.  Але так не можна сказати про війну в  Афганістані.  Свідки тих страшних днів  й досі без сліз не можуть не згадувати про пережиті події.  

  Днями у бібліотеці Новокаховського міськвиконкому  пройшов тематичний урок, який спільно підготували бібліотека та музей історії міста, під назвою «Жіноче обличчя Афгану», на який завітали учні 8 класу школи №10, а також запрошені гості- учасники тих подій Альбіна Колісник і Лариса Рузманова. Вони  розповіли про різні події під час їхнього перебування в Афганістані. Директор музею Володимир Лозовий  доповнив бесіду важливими даними та історичними фактами.IMG_2849_615x409IMG_2865_615x409Війна в Афганістані – досі  болюча  рана в серцях багатьох людей. А безліч питань залишаються без відповіді й нині: Чому так сталося? Чому наші війська протягом 10 років були там? Навіщо керівництво СРСР вирішило втрутитися в неї?  Багато людей йшли на війну добровольцями й жінки серед них не були виключенням.

Коли Альбіни Колісник.  в 1983 році запропонували поїхати добровольцем в Афганістан, вона не задумуючись дала згоду. Буквально за 10 днів відкрили візу й вже через декілька днів вона була там. Перші враження: голод, бруд, жахлива антисанітарія. Багато-хто з дівчат не витримував та повертався назад. Але Альбіна Миколаївна сама для себе вирішила, що вона тут повинна бути, вона тут потрібна.

Із початком роботи начальником аптеки в Шинданді почалися її дні із так званим  «афганським синдромом», що й досі живе в її серці. Ліків і перев’язочних матеріалів не вистачало. Робота вимагала неабияких нервів та зусиль. «Спали по дві години на добу. Чого тільки не доводилося бачити: обгорілі тіла, жахливі рани, втрата частин тіла, біль і відчай…, – зі сльозами на очах згадувала Альбіна Миколаївна. – Уявіть, вчора ви спілкувалися із цими хлопцями, а сьогодні вони поруч в «чорних тюльпанах».  Найголовніше на війні – це віра в життя, кохання та дружбу. Ми робили усе можливе, аби наділити увагу кожному пораненому. Зігрівали теплим словом, підбадьорювали. Адже ніщо у світі не замінить материнської ласки та турботи жінки. Іноді, навіть перехоплювали листи й підроблювали почерк, пишучи нові, аби хлопці не дізнавалися про зради коханих, що не дочекалися хлопців з війни…».

   Лариса Пилипівна, ще одна учасниця війни, перебувала в Афганістані  з 30 листопада 1986 року по 8 січня 1988 року. Працювала вона на військово-торговій базі, де розподіляли допомогу, що надходила з різних держав: продукти, ліки, книги, одяг тощо. Найжахливішим спогадом,  першим розумінням війни, за словами жінки,  була трагедія під Кандагаром, коли збили «вертушку» із 16 нашими хлопцями.

Прослухавши зворушливі та захоплюючі розповіді гостей, учні ставили питання та отримували змістовні відповіді.

IMG_2844_615x409 IMG_2854_615x409Сергеева

 Яна Самко